Причини невдачі наших Визвольних Змагань
Війну з нашим головним ворогом — білими й червоними москалями ми програли і тим самим втратили власну державність. Війну ми мусіли програти, бо війну провадив не весь наш нарід, а тільки найсвідоміша його частина, мала горстка, зорганізована в Українську Армію, яка була здана на власні слабі свої сили. Вона була змушена й воювати на різних фронтах і при цьому мала сама себе прохарчувати, узброїти, зодягати та лікувати з недуг. Наше запілля про це недбало і відносилось до рідного фронту часто байдуже, а деколи навіть вороже. (Пашківська волость). Така опіка запілля над своїм фронтом не підносила той фронт на дусі, а зневірювала в. остаточну побіду, бо військо на фронті без віри в побіду навіть без бою буде переможене. Запілля в часі війни повинно бути тісно зв’язане з фронтом згідно з засадою — «все для бойового фронту!» Воєнна засада голосила й голосить — як в запіллі безпорядок, то й військо на фронті не видержує напору ворога, і навпаки — як на фронті невдача, то й у запіллі замішання і хаос. Що ця засада правдива, доказали нам події як на Східній Україні, так і в Галичині, і тому ми війну програли.
Державу ми запропастили мимо догідних та сприятливих революційних обставин, а причина цьому наше незнання й невміння творити власну державу та загальна непідготованість — національна, політична, господарська, військова й адміністраційна, а в слід за тим брак ясної визвольно-по-літичної ідеї, ідеї української державности. Держава повинна спиратись на двох головних силах — моральній і фізичній. Моральна сила — це Церква, яка стояла б на сторожі Божих законів, а фізична сила — це армія, що могла б берегти людські закони. Тих сил ми не могли відповідно використати при будові власної держави, бо не були належно підготовані. Ця непідготованість була наслідком довгого, бо 260-літнього перебування українського народу під московською владою, яка ставилась до українців й українства ворожо. Ця влада загарбала нам Козацьку Державу й її обезголовила, це є — знищила її провідну верству-інтеліґенцію, заборонила вчитись на рідній мові, не дозволила організуватись по товариствах, а що найголовніше — ця влада поневолила нашу Православну Церкву і зробила з неї засіб до московщення широких мас українського народу. А Церква ця була наскрізь державно-московська, бо на чолі т. зв. Святішого Синоду, стояв голова московської держави — цар. Тому ця Церква викляла нашого славного гетьмана-самостій-ника Мазепу, як зрадника, а всякий відрух українського релігійного і національного життя п’ятнувала, як зрадницько-мазепинський впродовж цілих століть аж до наших часів включно. Це стало причиною, що український нарід під Росією замало мав національної свідомости та своєї національно й державнипько вишколеної інтелігенції, бо занадто зжився з московською державою, з її Церквою і культурою. Тим пояснюється факт, що коли після вибуху революції треба було приступити до будови власної держави, то Центральна Рада в Києві не могла поставити відразу справи незалежности України, а домагалась тільки автономії і федерації з майбутньою пореволюційною московською державою.
Матеріялістично-соціялістичний світогляд українського революційного проводу знехтував вищі моральні закони, дані Богом і Церквою, тому й світські закони пішли внівець. Центральна Рада злегковажила собі в цілості ролю Церкви так, що в Центральній Раді не було представників духовенства, які стояли б на сторожі особистої і суспільної моралі. Подібно малася справа за Директорії, бо навіть для армії не установлено польових духовників. Той світогляд став з часом загальним так, що хто не був соціялістом — не був українцем. Спонтанного відруху нашого вояцтва т. зв. стихійної українізації українського війська в запіллі і на фронті Центральна Рада не тільки не використала для будови власної держави, але це військо відповідною пропагандою здеморалізувала, а відтак декретом військового міністра Миколи Порша з дня 17 січня 1918 р. цілковито здемобілізувала, боячись української організованої військової сили, мовляв — Українська Держава має бути модерною, тобто соціалістичною, це є — без Церкви, війська чи поліції, про що явно голосили всякі мітинги на вулицях Києва та в передсінках Центральної Ради. Тодішні порядки найкраще характеризує висказ українського селянина-соціяліста: «У нас., соціалістів є так — Бога не боїться, людей не встидається, значить — все можна!» І так воно було на практиці. Усякий робив, що хотів і як хотів, не оглядаючись ні на Божі, ні на людські закони, бо не було авторитетної влади, опертої на повазі Церкви і на здисциплінованій армії, які стояли б на сторожі цих законів. Брак державницько вишколених політичних діячів в уряді і в теренових проводах, і тому були партійні свари, бунти та державні перевороти. Партійні програми уважались чимсь святим, непорушним, а державність стояла на дальшому пляні. Нема соціалістичної, то най не буде жодної України — така була ментальність багатьох партійців. Тому українські' уряди не могли творчо працювати внутрі — при наладнанні адміністрації і назовні — при заключуванні так конечних оборонно-політичних умов. Адміністрацію обсаджено молодими, нефаховими й недосвідченими партійцями, що перед чужими плазували, а своїх тиранізували і в той спосіб підкопували авторитет української влади. Подібно малася справа і в наших дипломатичних представництвах, де рівнож переважали молоді і недосвідчені політики. Тому при нав’язуванні дипломатичних зв’язків знехтовано молоді національні держави, що постали після революції на терені колишньої московської імперії: Білорусь, Литва, Лотва, Естонія і Грузія — а в першу чергу дві, одна однокровна, друга близька нам по крові, національні республіки кубанських і донських козаків, бо пішла поголоска (непровірена), що це старорежимці і контрреволюціонери. Це занедбання було просто каригідне, бо ті козацькі республіки використав Денікін, в яких змобілізував около 200.000 добірного війська, і воно воювало проти нас та в значній мірі причинилось до нашої програної. Але і їм не вийшло це на користь.