Причинилася до невдачі — господарсько-економічна недорозвиненість та чужий нам ворожий капітал. Майже вся велика земельна посілість і великий промисл та торгівля на Україні були в руках чужинців — німців, москалів, французів, англійців, поляків і т. д. А що українська соціялістична влада мала на меті це все знаціоналізувати, тобто удержавити. тому більші землевласники, фабриканти і купці поставились ворожо до творення української держави, а за ними пішли — чуже й вороже нам міщанство та частина робітництва, що були на їх услугах, чи від них залежні.
Внаслідок нездарности урядів та їхньої хибної і зхаотизованої державної адміністрації появилась на Східній Україні т. зв. отаманщина, себто — свого роду повстанська партизанщина. Та отаманщина — це витвір української революції під гаслом: «З Києва революція йде, чабан отаманом нехай буде!» — отже постала спонтанно в поодиноких селах зразу проти поміщиків і буржуїв та німців, що їх захищали, а відтак проти большевиків і денікінців. Їхніми отаманами були переважно місцеві селяни чи півінтеліґенти, які діяли самочинно і не слухали нікого. Їхні т. зв. повстання не мали для війська більшого значення, а державі і селянам нанесли багато шкоди, бо большевики чи денікінці такі села відтак палили, а селян розстрілювали. Толерування, а до деякої міри піддержування отаманщини, тобто різних повстанських загонів, організованих державою чи диких, накоїли нам немало лиха. Ці повстанські загони мали рацію існування на задах ворога, большевиків чи денікінців, але ніколи в запіллі української реґулярної армії, де вони ширили тільки заколот між населенням, нищили державне майно — цукроварні, горальні і т. п. — та грабили безкарно власних громадян (контрибуції і погроми жидів, а то й своїх). При тім усі вони не признавали в засаді жодної влади, знали тільки себе та держали народ в постійному нервовому напруженні, в т. зв. перманентній революції, себто в боротьбі всіх проти вся! Доказом цього хочби та обставина, що зі всіх тридцяти кількох важніших повстанських отаманів, тільки один-однісінький отаман Юрко Тютюник дався втягнути до Дієвої Армії. Всі прочі пішли самопас та покінчили не завжди славно. Ця перманентна революція вичерпала нарід так, що він попав у розпучливу апатію і вже не знав, кому має вірити — своїм чи чужим? Серед таких прикрих обставин зродилась між народом туга за твердою владою, яка положила б кінець усім безправствам та завела справжній правопорядок. Тому славний Зимовий Похід під командою ген. М. Омеляновича Павленка та одчайдушний рейд по Україні отамана Юрка Тютюника не викликала вже загального повстання, навпаки — принесли нам тільки болючі втрати.