Почуття меншевартости і брак довір’я у власні сили — це спадщина довголітньої неволі, і тому ми уважали себе нездібними до творення власної держави. Всі ми сподівались, що прийде хтось і зробить нам щось — нарід легковажив собі свій провід, бо це наші люди, а провід не знав, чи той нарід піде за ним і буде його слухати. І тому був брак рішучих потягнень уряду та твердих і доцільних законів щодо своїх і чужих. Брак довір’я у власні сили, які в той час були відосередньо розпорошені та почуття меншевартости стали тою причиною, що ми ніяк не могли створити одного державного представництва, уряду, а мали їх кілька, які взаємно себе поборювали, а саме: Харківський уряд, настановлений Москвою, спровадив на Україну большевиків, а уряд Центральної Ради для оборони покликав німців. Гетьманський уряд, збойкотований своїми, шукав підпори у німців і в московських монархістів проти харківського уряду большевиків та своїх загорілих партійців. За Директорії ми мали аж три уряди — уряд Директорії, харківський і галицький. Директорія орієнтувалась на Антанту та її сателіта Польщу, харківський уряд державсь уперто большевиків, а галицька Диктатура шукала порятунку в Антанти і Денікіна. З собою ми не змогли договоритись, бо вірили занадто в чужі сили, їхні ідеали та доктрини. Тому наші Визвольні Змагання пішли внівеч.
Московський большевизм зайнявши цілу Росію, присвоїв собі право говорити й управляти в імені всіх народів давної царської імперії. На перешкоді цьому станула українська держава і тому треба було Ті повалити. В тій цілі большевики вислали на Україну своїх вишколених агітаторів, а в слід за ними і свої військові загони, які обіцянками і погрозами мали викликати бунт проти української влади та заводити комунізм — обіцяний рай на землі. Час і хаотичні обставини сприяли большевикам. Так звана перманентна революція на Україні вичерпала нарід до краю. Нарід бажав спокою, порядку та твердої влади, яка б положила кінець всім безправствам. Того не дала йому ні Центральна Рада, ні гетьманська влада, ні Дирекотрія разом з галичанами, тому очі української маси почали звертатись на північ, до большевиків, мовляв — большевики є та сподівана тверда влада, що має завести рай на землі. Цю тугу українського народу за твердою владою і правопорядком відчули большевики і в сам час вдарили цілою силою на Україну, а зломивши всякий спротив, завели комунізм та дали народові цю тверду владу у формі т. зв. диктатури про летаріяту. Так ми несвідомо приготовили зольшевикам догідний ґрунт та запропастили українську державу, а наслідки цього відчуваємо по сьогоднішній день.
Надто велика потурливість української влади супроти чужонаціональних елементів, так у Києві, як і у Львові. За Центральної Ради величезна кількість московських монархістів та різного роду капіталістів, а з ними й большевицьких агітаторів опинилася на Україні, а головно в Києві. Тут вони, маючи повну свободу рухів, повели безкарно свою юдину роботу, щодо України й її уряду, так, що вже з кінцем січня 1918 р. прийшло в Києві до явного большевицького повстання проти української влади. Центральні Рада не могла цього повстання здушити, бо її полки — Богданівський, Наливайківський і Полуботтозсь]: ий, розагітовані большевиками, проголосили себе невтральними, а зліквідував це повстання щойно отаман Петлюра своїми слобідськими Червоними і Чорними Гайдамаками та окремою галицькою пів-батерією штабскапітана Алмазова, зформовану зі студентів львівського університету. Так відплатились московські приблуди українській владі за свій азиль. Подібно малася справа з нашою потурливістю й у Львові. Після перебрання нами влади в дні 1 листопада 1918 р. зголошено сотникові Вітовському і Національній Раді, що для більшої безпеки Львова треба б декілька визначних польських діячів та представників їхнього підпілля арештувати абс інтернувати. На це сотник Вітовський начебто дав відповідь, що його завданням є дати охорону українському урядові, а не боротися з польським населенням, а деякі члени Національної Ради пішли ще дальше і загрозили уступленном з Ради, якщо б з українського боку прийшло до будь-яких репресій щодо польського населення. Польські провідники підпілля негайно це використали і вже 2 листопада рушили до протинаступу. Зовсім інакше поступили поляки в відношенні до українців. По залишенні Львова українським військом 21 листопада 1918 р. польська команда зараз же інтернувала митрополита Шептицького, всіх визначних українців заарештувала і вивезла до табору інтернованих в Домбю коло Кракова. Так поступили поляки з нами, щоб забезпечитись на всякий випадок.