З Італійського фронту на Український (в листопаді 1918 р.)
Стоять у своїй маєстатичній грозі ланцюги скелистих гір італійських Альп-Дольомітів. Куди глянеш — кругом гори і гори, здається, що неба досягають. На тих скелях не видно зелені — ні трави, ні деревини, і птиць не чути — дошкульна тишина. Та часом цей ґранітний масив виповняється пекольним гуком. Тисячі ґранат і шрапнелів розривак гь< я, вдаряють об скелі, а ті з шумом і свистом розприскуються на всі боки. Гук стрілен відбивається многократним відгомоном об сусідні скелі і тоді здається, що наближається катаклізм природи, що гори розпадаються і що все, що на поверхні, западається десь під землю. Згодом це все звільна утихомирюється, тільки поодинокі крісові кулі похкають протяжним свистом — пак, пак! І коли вправне людське око приглянеться ближче, тоді побачить на тих скелях, високо — там, де орли звивають свої гнізда — ніби попричіплювані людські постаті, які зі зброєю в руках перебувають тут цілі тижні й місяці у вічній тривозі. По одній стороні австрійські вояки по другій італійські. Вже третій місяць перебуваю на «Монте Банато», між цими пекельними скелями. На вершку гори мадяри, а я, з моєю сотнею, коло 300 м. оподалік гори. Під нами бездонна пропасть. Викуті у скелі стрімкі сходи і круті стежки, це одинокий наш засіб комунікації з запіллям.
Тут застав мене 1-ший листопад 1918 р. Через цілий день фронт мовчав і панувала зловіща тишина. Від двох тижнів зв’язок з запіллям не існував, пошта була здержана, а пліткам і поголоскам не було кінця. Пізнім вечором, десь коло 11-тої год., зайшов до мене пор. артилерії Шмідт і крайно по денервований приніс ось таку вістку: «Наш цісар Карло зрікся престолу, війна програна, весь фронт у найбільшім безпорядку подається назад. Ми мусимо залишити свої позиції, в противному випадку попадемо в італійський полон». По цих словах поспішно відійшов, а за яких 10 хвилин відмаршував зі своєю батерією назад. Я остався сам і не знав, як рішитись і що почати? Наборзі вислав лучбу на право і ліво та пробував получитись телефоном з командою полку. Мої заходи виявились безуспішними. Телефон не грав, а вислані стежі знайшли тільки порожні окопи без військової обсади. Довше не можна було зволікати і в 4-тій год. ранку я дав приказ до відвороту. Аж тут сильний тріск і свист, і чотири ґранати експльодували перед нами. У висліді був один убитий і трьох ранених. Сотня вмить розбіглась і припала до землі, але пострілів більше не було і ми рушили в дальшу дорогу. По чотирогодиннім марші ми прийшли до міста Фонцазо. Місто було знищене і напів спалене, команда корпусу відійшла, залишилися тільки розбиті, порожні магазини. Я зарядив одногодинний відпочинок для видачі обіду й упорядкування сотні. Стан сотні виносив: 173 стрільців і двох старшин, хор. Єґер і я. З харчів ми мали всього мішок сушеної городовини і одного осла — це є прохарчування на два дні. Я глянув на карту, щоб зорієнтуватись, кудою нам іти? Перед нами була одна-однісінька дорога на Лінц, це приблизно 10-денний марш серед пустих скель Дольомі-т. в. Сполудня ми рушили в дальшу дорогу. З різних сторін широко розкиненого фронту напливали розбитки і весь битий шлях зароївся людською сірою масою. Між нами десь з’явився на коні капітан генерального штабу, скликав нас, около двадцять старшин, і заявив ось що: «Мої панове, загальна ситуація більш ніж критична, цісар зрікся престолу, війна програна, а її вислід — повний хаос і катастрофальний е ідворот армії. Перед нами відмашерували з фронту в повному узброєнні дві сербсько-хорватські дивізії і по дорозі ограбили всі військові маґазини так, що нам загрожує голодова смерть. Якщо хочете рятуватись, лишайте свої відділи на призволяще і поодиноко чи малими гуртками пробивайтесь назад і то скоро, бо фронтова лявіна Вас розторощить». По цих словах він почвалував назад, а ми старшини, ще більш прибиті вернулися до своїх частин. Я зібрав сотню, представив наше тяжке положення і закінчив тим, що поодиноко пропадемо як руді миші, а разом в сотні якось собі порадимо. Зрештою, як хто хоче, може собі вертатися домів одинцем. Всі в один голос заявились за організованим відворотом. Я видав відповідні накази з поясненням, що якщо маємо видістатися ціло з матні, мусить у нас бути дисципліна 1914 року. Над вечір ми прибули до містечка X, де мала бути армійська харчева база. Тут ми заночували й я видав приказ перетрусити всі маґазини і все, що надається до їди, принести до команди сотні. Сам я рівнож подався на розшуки до колишніх харчових складів. Всякі харчові припаси, як: мука, цукор, кава, сухарі, мармеляда, сушена городовина і т. п. були перемішані з болотом, муніцією, з подертою й понищеною упряжею та іншим воєнним добром. З великим трудом нам удалось роздобути 50 кілогр. мармеляди в розбитих брудних скринках та 200 кг. муки, решта харчів була не до ужитку. На третій день маршу нас стрінула несподіванка: — Нас випередили італійці, роззброїли та голіруч пустили домів. Ми йшли все дальше і дальше в глиб Каринтії. Перед нами і за нами непроглядні маси відступаючого самочинно війська, а по обох боках дороги, по ровах і яругах повно всілякого воєнного знаряддя: розбитих авт, польових кухонь, понищеної артилерії, безліч військових та цивільних возів і т. д., та кінських білих шкелетів, бо м’ясо, що на них було, голодні вояки вискробали до білої кости. На 5-тий день ми осягнули гірський просмик «Бремерпасс», високий на 2170 метрів, де вже був сніг і звільна почали сходити вдолину. Наші харчі ск нчились, послідну резервову порцію-осла ми з’їли і марево голоду зависло над нами. Крайно вичерпані з сил ми відпочивали. Я був близький розпуки. Невже ж прийдеться марно згинути серед пустих скель на чужині? Виголодніла і перевтомлена сотня лежала непорушно на скелястій землі, в безвиглядній резиґнації. Мій мозок працював в найбільшому напруженні. Треба щось зробити, треба рятувати тих людей, з якими пережив так багато воєнних страхіть. І нараз ці мої вояки стали мені такі близькі, такі дорогі, рідні! Я схаменувся, схопивсь на рівні ноги та крикнув несамовито: «Всі підстаршини до мене». За хвилину стануло кругом мене кільканадцять підстаршин, виструнчившись по військовому. Вказуючи рукою на сотню, я промовив: «Дивіться на цих людей, це вже не військо, це просто нещасні люди, і ми обов’язані їх рятувати та завести там, звідки їх забрали — в рідні сторони. Старайтесь за всяку ціну роздобути якусь поживу! Розглядайтесь на всі боки, за кожним кушем, за скелею, за горою, чи незнайдете якої живини: коня, осла, мула, дикої кози, зайця і т. п., словом щось до їдження. Мусимо роздобути конечні нам харчі!» На тім я закінчив і ми рушили дальше вдолину, розглядаючись на всі сторони. Нараз прискочив до мене капраль Федорів і радісно зголосив: «Пане оберлейтнант, погляньте ось там на право, коло скали щось ворушиться. Я наставив далековид і розпізнав коня, а відтак ще два коні, як паслися. Не було сумніву, що це якесь кінське «депо». Урадуваний я вислав зараз хор. Єґера з патрулею, щоб зареквірував ці коні. Показалось, що в цій пустій закутині було кінське «депо» під командою лейтнанта-мадяра, який ще нічого не знав про кінець війни й противився добровільній видачі жаданих коней. Щойно під загрозою насильного забрання, видав їх за посвідкою хорунжого. В цей вечір у нас був дійсний празник. Забито коня, зготовлено вечерю і настрій поправився. Ми були врятовані, і сотня, хоча втомлена, гомоніла пізно вніч. Дальших п’ять днів маршу минуло скоро. Ми йшли і йшли вздовж Дольомітів, а мармурові скелі блищали на сонці брилянтами і рубінами. По 10-тьох днях ми прибули до першої дійсно людської оселі, до міста Лінц. Тут аж кипіло від війська різних національностей та їхніх цивільних представників з національними відзнаками. Українського представництва не було і його ми не знайшли. Австрійські власті працювали гарячково днями і ночами, стараючись якнайскорше відправити маси війська до місця їх призначення. Поодиноким націям попризначувано районові збірні пункти. Нас, українців, приміщено в поблизькім селі Анлях. Для орієнтації і щоб рятувати безпомічне українське вояцтво я подав при в’їзді до Лінцу ось таке оповіщення в німецькій і українській мовах: „Alle Ukrainer sammeln sich bei Obi. Stanimir in Aniach. Всі українці збираються коло пор. Станіміра в селі Анлях».