…Щонайменший порух відгукується пекучим болем в тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усвідомлював єдності життя й болю. Пересуваюсь, як черепаха, і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спеченим у скафандрі. Переді мною повільно пересувається тінь — незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в скафандрі, яка повзе, скрегочучи зубами від болю. А в цей час по її тілу повільно повзе оніміння. Там, де воно захоплює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна зупинитися, розпластатись — і біль щезне зовсім. Однак треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як “рятівного” оніміння.
Тінь майже торкнулася пагорка, скеля — зовсім близенько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона вже майже мого зросту. Дихається набагато важче.
Десь праворуч чується шерех, і я ще раз мимоволі кидаю в той бік погляд, хоч намагався туди не дивитися. У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотворене людське обличчя! Невже це моє відображення? Перекошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома, без скафандра, тому й здається таким неприродним і страшним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно виникло…
Стараюсь думати про інше. Пригадую, як одного дня бродили з сином — уже семикласником — засніженим парком. Довкруг — кучугури снігу. Сніг… Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше… Наприклад, створити й те обличчя…
Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він розповідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, написав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляється, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і той похвалив його.
Я кивав головою у відповідь на його слова, а сам пригадував, чи не той це чоловік, котрий одного разу завітав на космодром і запросив мене виступити в Палаці піонерів? У такому збігові, звичайно, нічого поганого не було, і моя слава тут ні до чого. Та я розумів, як легко переоцінити власного сина, і виправдував свою упередженість.
Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він підтвердив: мій син зайнятий “перспективною розробкою”. Він так і сказав “перспективною розробкою” — і, певно, дивувався, чого це я нахмурив брови. А я ж ледве стримувався, щоб не видати своєї втіхи.
Ще не раз довелося супити брови, коли Гліба навперебій запрошували однокласниці на дні народження, вечори танців. Зовні він удався в Ольгу — стрункий, чорнобровий, з красивою круглою головою, чітко окресленими повнуватими губами, майже класичним носом і широким підборіддям. Тільки вуха підвели — це були мої відстовбурчені вуха. Та Гліб навчився ховати їх під довгим волоссям.
У дев’ятому класі син заробив першого болісного щигля— на шкільній математичній олімпіаді посів лише сьоме місце. Мене найдужче засмутило те, що він шукав для себе виправдувальні мотиви, звинувачуючи в упередженості одного із членів жюрі. Отже, щось я недогледів у синові. Та й не дивно. Польоти, польоти… А син тим часом ріс. Я не зумів своєчасно нейтралізувати похвали й компліменти на його адресу. Однак і припинити свої тривалі відрядження вже не міг. Адже я звик, що Гліб пишається мною, збирає газетні й журнальні вирізки, показує їх своїм друзям…
Шурхіт почувся знову, затим — надсадне гудіння. Мерехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний корабель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається обличчя людини?
В очах потьмарилося. Таке зі мною уже було, коли ще юнаком на планері попав в аварію. “Легкий струс мозку”,— діагностували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося пригадати, чи справді було падіння — поле, що летіло назустріч під кутом у сорок п’ять градусів, хрускіт дюралю, удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався язиком спухлої губи, і мені здавалося, що падіння просто привиділося.
Тепер замість розбитої губи — “Омега”, незаперечний факт того, що сталося. Чому ж знову з’явилися сумніви? їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарно промелькнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють на мозок промені? Уява здатна й не на таке…
Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної надії. Але як це зробити?
Прагну зосередитись на думці-наказі про поміч. Вмикаю біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу волі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі мені міжпланетні коди.
Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зникає.
Багрово-синє світло розпухає, стає схоже на потворного спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають світитися, температура підвищується, навіть фільтри шолома пропускають сморід горілої пластмаси…
Задихаюсь. Губи пошерхли. Все! Кисню вистачить ще хвилин на двадцять. А потім? Що потім? Краще про це не думати. Про щось інше…
…Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шестирічному Глібові, чому в мене обгоріли волосся й брови. А він усе перепитував: “Ти більше не полетиш туди?..” “Так, сину, тато залишиться з нами”,— сказала дружина, аби заспокоїти його. Золотисті іскорки в її очах пригасли, вона притисла сина до себе, ніби захищала його від мене й моєї справи у безмежжі…
Мої спогади обриваються. Здається, марево раптом змінилось і чує мої думки, реагує на них. Ось до чого може дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої спомини, хіба ж вони можуть його якось розворушити?
І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок… Так, Ольжині очі із золотистими іскорками, коли вона сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї завжди усміхнені очі. Усміхалась вона навіть тоді, коли Гліб зажадав: “Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-небудь дозволити своїй дитині робити власні помилки. Маю на них святе право”. Він усміхнувся і одразу ж міцно стулив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку — міцно стискати губи, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі вуста підлітка знову самі собою довірливо розтулялися…
— Вирішив остаточно: вступатиму на астронавігаторський, — сказав він.
— Ми про це вже говорили…
— Ти мене не переконав. Сам Борис Миколайович вважає, що я можу думати швидше, ніж…
— Не переоцінюй себе, сину, — мовив я. — Замолоду часто важко відділити мрію від реальності. Кожен воліє думати про себе краще, ніж він є насправді. Кожен поспішає утверджуватися. Тому виникає небезпека переоцінки. А мрія малює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно пам’ятати: істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші. Вона-бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям…
Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити простіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг вилізти із складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись, що слухач виявиться тямущим.
Гліб зрозумів мене, але не погодився — потер підборіддя, на якому пробивалося ріденьке волоссячко.
— Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім… У нього ледве не прохопилося: “Я здатен на більше”.
Так, професія інженера-космонавта його не влаштувала. Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова — командира “Омеги”, не хотілося грати другорядні ролі, як мені.