Він мовив:
— Адже я мріяв стати таким, як тепер.
“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”
Вона торкнулася його плеча — у того Анта воно ніколи не було таке гаряче.
— Мені здається, ніби це ти й не ти… Що ж у тобі лишилося від колишнього Анта?
— Ти щойно сама відповіла на це запитання.
Він знав, що і вона, і мати страждають, намагаючись відповісти на питання, яких не варто ставити. І тільки Віта одразу радісно прийняла все таким, яким є: для неї найголовніше — тато повернувся.
Сигом вдався до крайнього засобу — ввімкнув телепатопідсилювач, але одразу ж вимкнув. Нарешті відповів на невисловлене запитання Оксани:
— Я міг би повернутись і колишнім — точнісінько таким, яким ти знала мене до смерті. Адже дослід був дуже небезпечний, і мій організм записали на фіострічки.
— Тоді чому ж?..
— Коли я опритомнів, то почув знайомий голос. Професор Ів Кун покликав мене. Я хотів повернути голову, але не зміг, хотів глянути на нього — і теж не зміг. їв запитав: “Анте, ти мене чуєш? Відповідай!” Я відповів, що чую, але не бачу. І він сказав: “Зараз поясню. Ти загинув. І Олег теж. Пригадай”. Я побачив, як Олег пересунув важіль — і спалахнула блискавка… “Згадав?” — “Так”, — відповів я.
Ів розповів, як вони відновлювали нас. На першому етапі створили тільки модель мозку Анта. “У тебе є органи мовлення і слуху, але ще немає зору. І перед тим, як почати другий етап, хочу запитати…” Я знав, про що він запитає. Ще тоді, коли було створено першого сигома, я висловив свої міркування. Та й потім ми не раз говорили про це. І він знав, яким би я хотів бути, отже, просто уточнював, чи все лишається в силі…
Оксана підвелася, сперлася на лікоть, пильно глянула йому в обличчя, яке тепер уже не здавалося їй чужим.
Вона спитала, хоча знала, що знову не зрозуміє Анта:
— Але чому ти вирішив стати іншим?
— Мені треба було провести дослід, а в колишній, так би мовити, подобі я не міг цього зробити. Не вистачало ні пам’яті, ні швидкості мислення, реакцій, ні органів захисту й контролю. У мене було тільки дві сигнальні системи, тепер я маю п’ять. Крім того, є ще система Вищого контролю.
Сигом пригадав, як колись давно, коли він ще був людиною, на супутнику гинув його друг, затиснутий уламками радіотелескопа, але Ант не міг допомогти йому, не міг підвести руки. В нього текла з носа кров, а в голові немов скреготіли жорна, розмелюючи пам’ять. Він проклинав свою слабість і це диявольське вихрове обертання, що виникло з невідомих причин. Крізь скрегіт пробивався крик: “Допоможи!” Потім усе затихло…
Сигом погладив Оксані волосся, щоку… Пальці торкнулися зморщок. Згадав, що вона завжди панічно боялася старості. Біль проник у його свідомість, він узяв руку дружини й обережно стиснув.
— Про що ти думаєш? — запитала вона.
— Про тебе.
Він подумав:
“І вона питає, чому я вирішив стати іншим. Вся біда в тому, що їй не можна пояснити — треба, щоб вона відчула. А це майже неможливо. Звичайно, я міг би увімкнути підсилювач і підказати їй. Але ж я заборонив собі користуватися перевагами над людьми без крайньої потреби. З ними я мушу бути людиною. У цьому весь сенс…”
“Мати, мабуть, уже прокинулась… Колись я розповідав їй, що ресурси людського організму вичерпуються раніше, ніж ми передбачали. І якщо людина хоче рухатися вперед, їй доведеться створювати для себе новий організм — з іншою тривалістю життя, іншими можливостями… Вона погоджувалася зі мною. Але тоді я був колишнім Антом”.
“3а три хвилини до початку доведеться перемкнути систему Вищого контролю на енергетичну оболонку. Важливо також постійно контролювати ще й температуру на ділянці “Дельта-7…”
— Поїдемо сьогодні до моря? — запитала Оксана, з болем у серці чекаючи відповіді. Колишній Ант дуже любив море.
— Чудова пропозиція, — відповів сигом. — Я понесу тебе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?
Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй стало по-справжньому легко, ніби все страшне лишилося позаду. І вона пожартувала:
— Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря…
— Звичайно! — вигукнув він. — Помчу вас швидше за гравільот.
— А знаєш, скільки ми важимо? — вела далі Оксана, гадаючи, що він жартує.
— В усякому разі, менше за тисячу тонн?
— А ти можеш підняти тисячу тонн?
— Так. Навіть більше, — відповів сигом, і вона зрозуміла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.
Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.
Пролунав мелодійний дзвінок
“Віта”, — подумав сигом і радісно всміхнувся.
— Заходьте, якщо ви не Бармалей! — вигукнув він, затуливши обличчя руками.
— Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, — підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.
Сигом почув голос матері:
— Доброго ранку, діти!
Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”
— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.
— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?
— А ти слухатимешся? — запитав сигом.
— Ні!
— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.
— Годі пустувати, Анте.
Минуло два дні.
— Мені пора…
“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”
По небу пливли гривасті хмари.
— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.
— Так. — І додав: — Слово честі.
Ніхто не всміхнувся.
“Що сказати матері? Їй найважче”.
Нічого не міг придумати.
Хмари пливли нескінченною чередою.
— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.
Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?
“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.
— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.
— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…
Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…
“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”
“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає… Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”
Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув його геть. Він сказав:
— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…
ПОВІСТІ
ДЗЕРКАЛО ПАМ’ЯТІ
Повість
Людина змахнула руками, повторюючи свої сигнали… Арнольд ніяк не міг визначити відстань до неї. Її силует чомусь розпливався на тлі дерев, а іноді й зовсім зливався з ними. Арнольдові здавалося, ніби він дивиться крізь шибку, в яку весь час періщить дощ. Та він добре знав, що ніякої шибки перед його очима немає.
Нарешті йому вдалося на кілька секунд утримати в полі зору обличчя сигнальника. Воно було звичайне, хіба що дуже маленьке, із ледве помітним ротом. Очі сумні й розгублені. Мабуть, людина хотіла щось сказати, але не могла.
Чорні тіні від рук сигнальника нараз заметались у такт рухам, розмазалися й оточили його суцільною хиткою плямою. Певно, змінилось освітлення — і людина щезла в темній плямі. Та незабаром на тому самому місці виринула постать велетня. Він знявся в повітря й поплив до Арнольда. Було вже добре видно його обличчя з величезними банькатими очима. Арнольд мимоволі схопився за автомат, але велетень тієї ж миті розчинився в повітрі. “Галюцинація?” — подумав Арнольд й глянув на дружину.