— Ви зі мною заговорили, як з дитиною.
— Ні, що ти, говорю з тобою, як з дорослою.
— Спасибі. Тільки самі, якщо хочете, лягайте спати з сьомої години. До побачення. І більше не дзвоніть своїй Ніні. А то знову до мене потрапите. І розбудите мене, маленьку дівчинку.
Я повісив слухавку. Затим увімкнув телевізор і дізнався про те, що місяцехід пройшов за зміну 337 метрів. Місяцехід займався справою, а я байдикував. Востаннє я вирішив подзвонити Ніні вже годині об одинадцятій, цілу годину займав себе дурницями. І вирішив, що, якщо знову потраплю на дівчинку, покладу слухавку відразу.
— Я так і знала, що ви ще раз подзвоните, — сказала Ніна, підійшовши до телефону. — Тільки не вішайте слухавку. Мені, чесне слово, дуже нудно. І читати нічого. І спати ще рано.
— Гаразд, — сказав я. — Давайте розмовляти. А чому ви так пізно не спите?
— Зараз тільки восьма, — сказала Ніна.
— У вас годинник відстає, — сказав я. — Вже дванадцята година.
Ніна засміялася. Сміх у неї був хороший, м’який.
— Вам так хочеться мене спекатися, що просто жах, — сказала вона. — Зараз жовтень, і тому стемніло. І вам здається, що вже ніч.
— Тепер ваша черга жартувати? — запитав я.
— Ні, я не жартую. У вас не тільки годинник бреше, але й календар бреше.
— Чому бреше?
— А ви зараз мені скажете, що у вас зовсім не жовтень, а лютий.
— Ні, грудень, — сказав я.
І чомусь, ніби сам собі не повірив, подивився на газету, що лежала поряд, на дивані. «Двадцять третє грудня» — було написано під заголовком.
Ми помовчали трохи, я сподівався, що вона зараз скаже «до побачення».
Але вона раптом запитала:
— А ви вечеряли?
— Не пам’ятаю, — сказав я щиро.
— Значить, не голодний.
— Ні, не голодний.
— А я голодна.
— А що, вдома їсти нічого?
— Нічого! — сказала Ніна. — Порожньо. Смішно, так?
— Навіть не знаю, як вам допомогти, — сказав я. — І грошей немає?
— Є, але зовсім трішки. І все вже зачинено. А потім, що купиш?
— Так, — погодився я. — Все зачинено. Хочете, я понишпорю в холодильнику, подивлюся, що там є?
— У вас є холодильник?
— Старий, — сказав я. — «Север». Знаєте такий?
— Ні, — сказала Ніна. — А якщо знайдете, що потім?
— Потім? Я схоплю таксі і підвезу вам. А ви спуститеся до під’їзду і візьмете.
— А ви далеко живете? Я — на Сивцевім Вражку. Будинок 15/25.
— А я на Мосфільмовській. Біля Ленінських гір. За університетом.
— Знову не знаю. Тільки це неважливо. Ви добре придумали, і спасибі вам за це. А що у вас є в холодильнику? Я просто так питаю, не думайте.
— Якби я пам’ятав, — сказав я. — Зараз перенесу телефон на кухню, і ми з вами подивимося.
Я пройшов на кухню, і дріт тягнувся за мною, мов змія.
— Отже, — сказав я, — відкриваємо холодильник.
— А ви можете телефон носити за собою? Ніколи не чула про таке.
— Звичайно, можу. А ваш телефон де стоїть?
— У коридорі. Він висить на стінці. І що у вас в холодильнику?
— Значить, так… що тут, в пакеті? Це яйця, нецікаво.
— Яйця?
— Ага. Курячі. Ось, хочете, принесу курку? Ні, вона французька, морожена. Поки ви її зварите, зовсім зголоднієте. І мама прийде з роботи. Краще ми візьмемо ковбаси. Або ні, знайшов марокканські сардини, шістдесят копійок бляшанка. І до них є півбанки майонезу. Ви чуєте?
— Так, — сказала Ніна зовсім тихо. — Навіщо ви так жартуєте? Я спочатку хотіла засміятися, а потім мені стало сумно.
— Це ще чому? Насправді так зголодніла?
— Ні, ви ж знаєте.
— Що я знаю?
— Знаєте, — сказала Ніна. Потім помовчала і додала: — Ну й нехай! Скажіть, а у вас є червона ікра?
— Ні, — сказав я. — Зате є філе палтуса.
— Не треба, досить, — сказала Ніна твердо. — Давайте відволікнемося. Я ж усе зрозуміла.
— Що зрозуміла?
— Що ви теж голодний. А що у вас з вікна видно?
— З вікна? Будинки, копіювальну фабрику. Якраз зараз, пів на дванадцяту, зміна закінчується. І багато дівчат виходить з прохідної. І ще видно «Мосфільм». І пожежну команду. І залізницю. Ось по ній зараз йде електричка.
— І ви все бачите?
— Електричка, щоправда, далеко йде. Тільки видно ланцюжок вогників, вікон!
— Ось ви і брешете!
— Не можна так із старшими розмовляти, — сказав я. — Я не можу брехати. Я можу помилятися. То в чому ж я помилився?
— Ви помилилися в тому, що бачите електричку. Її не можна побачити.
— Що ж вона, невидима, чи що?
— Ні, видима, тільки вікна світитися не можуть. Та ви взагалі з вікна не виглядали.
— Чому? Я стою перед самим вікном.