Ерік-Емманюель ШМІТТ
МРІЙНИЦЯ З ОСТЕНДЕ
Новели
МРІЙНИЦЯ З ОСТЕНДЕ
Гадаю, що ніколи доти мені не траплялася жодна людина, вигляд якої був би настільки оманливим, як у Емми ван А.
За першої зустрічі вона виглядала слабкою, скромною, зовсім непоказною, маломовною і настільки звично-непримітною, що її одразу забуваєш. Але відколи я доторкнувся до неї справжньої, вона — інтриґуюча, владна, осяйна, парадоксальна, невичерпна — невідступно мене переслідує, навіки затягнувши в сіті своєї звабливості.
Деякі жінки нагадують пастку, в яку тебе ловлять. Інколи ти сам не хочеш з тих тенет виборсуватися. Емма ван А. досі мене там тримає.
Усе почалося несмілого прохолодного березневого ранку в Остенде.
Я завжди мріяв про Остенде.
У мандрівках мене скорше ваблять назви, ніж місця. Підносячись у небо вище дзвіниць, мелодія назви звучить звіддаля, розпросторюючись на сотні кілометрів і випромінюючи навсібіч звуки, а ті породжують в уяві різні картини.
Остенде…
Приголосні й голосні малюють план, зводять мури, увиразнюють атмосферу. Якщо містечко названо ім’ям якогось святого, моя фантазія вибудовує його довкола церкви; тільки-но його звучання нагадує діброву — Дубровиця чи поле — Подільськ, вулиці заполонює зелень; коли воно вказує на якийсь матеріал — Кам’янка — моя уява зішкрябує зі стін тиньк, аби вивільнити з-під нього камінь; коли нагадує про диво — Богданівка — я розміщую поселення на стрімкій вершині, що височіє над рівниною.
На підході до міста я передусім маю зустріч із його назвою.
Я завжди мріяв про Остенде.
Я міг би туди не поїхати, вдовольнитися мрією, якби розрив із коханою не штовхнув мене в дорогу. Поїхати! Геть із цього Парижа, переповненого спогадами про кохання, якого більше немає. Негайно змінити повітря і клімат…
Вихід намалювався мені на Півночі, ми ніколи не бували там разом. Щойно я розгорнув мапу, як мене наче магнітом притягнули ці сім літер, накреслені на блакиті Північного моря: Остенде. Поза тим, що мене заполонили ці сім літер, я пригадав, що одна моя добра знайома має адресу гарного помешкання. Кілька дзвінків — і справу полагоджено, про проживання домовлено, валізки закинуто в авто, і от я прямую до Остенде, наче там на мене чекає моя доля.
Оскільки слово починалося зі здивованого «О», а далі йшло пом’якшувальне «с», воно наперед підказувало моє замилування нескінченним пляжем із дрібненьким піском… Оскільки далі йшло «тенде», переростаючи в «тендітний», я малював собі вулички в пастельних тонах, що лежали під мирним небом. Оскільки ж лінґвістичне коріння підказувало, що йдеться про містечко, «розміщене на заході», я розвертав будиночки фасадом до моря, на них постійно червоніли відблиски західного сонця.
Прибувши туди вночі, я не знав, що й думати. Якщо в деяких моментах реальний Остенде збігався з моєю мрією про Остенде, він підсунув мені й різкі спростування: хоча населений пункт містився на кінці світу у Фландрії, вивищуючись між безмежжям хвиль та безмежжям полів, і хоча й пропонував широкий пляж і ностальгійну дамбу, він демонстрував, наскільки бельгійці спотворили своє узбережжя, виправдовуючись необхідністю відкрити його для більшої кількості людей. Вищі за пасажирські пароплави прямокутники будинків, помешкання, що не мали смаку й душі, але відповідали рентабельності в секторі нерухомості, — я бачив міський хаос, що свідчив про жадібність підрядників, які прагнули загребти гроші середнього класу під час належної йому відпустки.
На щастя, будівля, в якій я зняв увесь поверх, збереглася з XIX століття, це — вілла, побудована в добу короля зодчих Леопольда II. Звичайна й непримітна свого часу, вона стала винятковою сьогодні. Розміщена серед недавно збудованих висоток, що втілюють нульовий рівень геометричної вигадки: прості, переділені на поверхи паралелепіпеди, поверхи, своєю чергою, переділені на квартири, квартири, заткнуті жахливими, абсолютно симетричними вікнами з димчастого скла, — раціональність, що викликає відразу до раціональності, — вона мала час причепуритися, змінюючи розмір і ритм своїх віконних прорізів, виступаючи тут балкончиком, тут терасою, а там заскленим садом, сміливо вибираючи вікна високі, низькі, середні, навіть кутові, тоді раптом, як жінка, яка, розважаючись, ставить собі на чолі мушку, під самісінький шиферний дах утулила слухове віконечко.
У розчинених дверях височіла руда жінка років п’ятдесяти з широким обличчям у червоних прожилках.