— Чи можна зателефонувати?
— Так. Телефон он там.
— Що я маю сказати шоферові?
Здивована тим, що він телефонує радше шоферові, ніж членові родини, я не встигла зрозуміти запитання і відповіла недоречно:
— Скажіть, що ми будемо раді його бачити і маємо чай і для нього.
Ґійом був змушений сісти на східцях, бо моя відповідь викликала вибух сміху. Мені було приємно, що мої слова так подіяли на нього, хоча й не знала чому. Нареготавшись, він уточнив:
— Ні, моє запитання означало: яку адресу я маю назвати шоферові, щоби він за мною приїхав?
— Вілла «Цирцея», вулиця Рододендронів, 2, Остенде.
Аби виправити свою похибку і довести, що вихована, я залишила його розмовляти по телефону і пішла на кухню, де почала брязкотіти начинням, просто аби показати, що його розмову не підслуховую, і навіть узялася наспівувати, постукуючи по електрочайнику, ложках, чашках.
— Коли ви готуєте чай, можна подумати, що звучать ударні симфонічного оркестру.
Я здригнулась і побачила, що він стоїть на порозі й за мною спостерігає.
— Поговорили з родиною? Вони заспокоїлись?
— Вони не хвилювались.
Ми повернулися до вітальні з чайником і печивом.
— Еммо, ви пишете?
— Чому ви про це питаєте? Всі чомусь ставлять мені це запитання!
— Ви стільки читаєте.
— Я нашкрябала кілька жахливих поезій, але на цьому поставлю крапку. Читати й писати — геть різні речі. Я ж не питаю вас, чи ви перетворитеся на жінку, посилаючись на те, що ви любите жінок? Отже, ваше запитання — абсурдне.
— Справедливо, але звідки вам відомо, що я люблю жінок?
Я замовкла. Вляпалася! Відтепер, незалежно від мене, еротизм заполонив мою мову. Коли цей чоловік опинявся менш як за три метри від мене, я не могла втриматися, щоб його не приманювати.
— Здогадуюсь, — прошепотіла я, опустивши очі.
— По правді, я такої репутації не маю, — сказав він тихо. — Брати й кузени значно більше полюбляють упадати коло жінок. І докоряють мені за те, що я чемний, надто чемний.
— Он як! І чому ж ви такий чемний?
— Цілком певно тому, що бережу себе для однієї жінки. Хорошої. Справжньої.
Спершу я по-дурному вирішила, що цю фразу адресовано мені. Усвідомивши це, я одразу ж зреагувала і вирішила перескочити на іншу тему.
— Ви ж не будете твердити, що у вашому віці ви так і не… досі не…
Я не закінчила фрази, настільки сама себе вжахнулась! Я вже суворо допитую нестерпно вродливого чоловіка, якого одягла в жіночий одяг, щоби знати, чи він незайманий!
Його вуста напіввідкрилися від здивування й кумедності ситуації.
— Ні, я вас заспокою… я це зробив. І насолоджуюсь, коли це роблю. Бачите, в моєму оточенні було чимало жінок, більш зрілих за мене, проте чудесних, які з радістю посвятили мене в це у досить юному віці.
— Як бачите, мене це втішило, — зітхнула я, немов би він розповідав про свої успіхи в гольфі.
— Однак, я волію тривалу прогулянку на природі, довго їхати верхи чи поплавати кілька годин поспіль, як сьогодні вранці. Така ось ієрархія моїх задоволень.
— Я така сама, — збрехала я.
І скориставшись тим, що дровина от-от догорить, кинулася до каміна.
— Навіщо ви все це мені розповідаєте? — пробурчала я зверхньо.
— Перепрошую?
— Навіщо ви мені кажете про такі інтимні речі, адже ми один одного не знаємо?
Він відвернувся, трохи подумав, тоді глянув на мене дуже серйозними очима.
— Мені це видається очевидним…
— А мені ні.
— Ми подобаємось один одному, хіба ні?
Настала моя черга відвернутись і вдати, що розмірковую, перш ніж знову глянути на нього.
— Так, ваша правда: це очевидно.
Гадаю, саме в цей момент — і на всі роки, що були перед нами, — повітря довкола нас остаточно змінилось.
Дзвінок розірвав цю гармонію своїм різким звуком. Він скривився:
— Мій шофер…
— Уже?
Яких тільки сюрпризів не готує нам життя: опівдні я цього чоловіка не знала, а коли запали сутінки, розлука з ним видавалася нестерпною.
— Ні, Ґійоме, ви не можете отак узяти й піти.
— У халаті?
— У халаті чи в чомусь іще, ви не можете піти.
— Я повернуся.
— Обіцяєте?
— Присягаю.
Він поцілував мені руку, та хвилина видалася мені такою ж наповненою, як і двадцять три роки, що минули.
Коли він переступав поріг, я додала: