Така будівля не була чимось особливим для Санліса, села в Уазі, на північ від Парижа, яке згромадило чимало історичних споруд на своїй вершині. Поруч із кам’яницями доби Жанни д’Арк чи будівлями, спорудженими у XVII–XVIII століттях, дім Ґабріели виглядав навіть не дуже елеґантним, адже був не таким давнім — півтора століття — і навіть сумнівним щодо смаку. Їхнє подружжя жило там відтоді, як вона успадкувала його від батька. Ґабріелу тішило те, що ці стіни викривали її як «новобагатька» — її, яка не вважала себе ні багатою, ні новою.
На четвертому рівні цієї будівлі, яка зачарувала б Александра Дюма чи Вальтера Скотта, одна кімната належала Ґабу. Після одруження було домовлено, що для того, аби навіть оселившись у неї, він почувався, як у себе вдома, він став абсолютним господарем цієї частини дому, на яку Ґабріела не претендувала; їй було дозволено туди заходити, якщо він там затримувався, інакше права доступу до неї вона не мала.
Це місце не мало нічого надзвичайного — книги, люльки, карти, мапи світу; і забезпечувало мінімальний комфорт — шкіряні продавлені фотелі; але в товстій стіні був отвір, перекритий вертикальною драбиною. Ґаб зробив його двадцять років тому, вийнявши цеглу. Додавши туди якийсь предмет, він знову замуровував і тинькував поверхню, щоби приховати схованку від стороннього ока. Через усі ці запобіжні заходи Ґабріела знала, що ніяк не зможе проявити нескромність, не залишивши слідів. Спершу з любові, потім зі страху вона завжди поважала таємницю Ґаба. Він частенько розважався, жартуючи з цього приводу і випробовуючи її стійкість…
Тепер ніщо не заважало їй зруйнувати перегороду.
Перші три дні вона вважала непристойним хапатися за молоток чи лом; а з огляду на приплив відвідувачів у неї не стало би на це часу. На четвертий день, зауваживши, що ні телефон, ні вхідний дзвінок не дзеленчать, вона пообіцяла собі вдовольнити свою цікавість після відвідин свого антикварного магазину, за якихсь три сотні метрів від дому.
Майже на виході з міста золоті літери вивіски «Ґ. і Ґ. де Сарла» чітко повідомляли про антикварну крамничку, з тих, що так популярні в цьому краю, тобто місце, де можна було знайти як речі дуже великі — буфети, столи, шафи, щоб умеблювати просторі будинки за містом, так і дрібнички — лампи, дзеркала, статуетки, щоб декорувати створені інтер’єри. Тут не було представлено ніякого особливого стилю, здебільшого продавалися речі, — з жахливими підробками включно, — які налічували трохи більше сотні років.
Обидва працівники поінформували її про рух товарів під час фатальної відпустки в Савуа, потім Ґабріела пішла до бухгалтерії. Після короткої розмови вона пройшлася магазином, який уже наповнився кумасями, тільки-но вони дізналися про прихід «бідолашної мадам Сарла».
Вона здригнулася, помітивши серед них Полетту.
— Моя бідолашна, — вигукнула Полетта, — така молода і вже вдова!
Полетта пошукала попільничку, щоби погасити цигарку, забруднену оранжевою губною помадою, не знайшла і розчавила її своїм зеленим каблуком, не переймаючись тим, що псує лінолеум, і, театрально розвівши руки, рушила назустріч Ґабріелі.
— Дорога моя бідолахо, я так страждаю від того, що страждаєш ти.
Тремтяча Ґабріела дозволила себе обняти.
Полетта залишалась єдиною жінкою, якої вона побоювалась, бо та прочитувала правду, роздивляючись людей. Багато хто вважав її найбільшим зміїним язиком, але вона мала дар, наче лазерним променем, проникати всередину черепів чіпким поглядом своїх вирячених очей, потім скласти фрази, які могли назавжди зруйнувати репутацію якоїсь особи.
Під час обіймів Ґабріела, задихаючись, зжувала кілька жовтих сухих волосин Полетти, виснажених десятиліттями фарбування та укладання, а тоді мужньо постала перед цим, блискучим від коричнюватого крему, обличчям.