Остання зайшла в кімнату о шістнадцятій годині, а за мить вибігла відтіля, голосячи:
— Він помер! Господи, він щойно помер!
Стефані кинулась у палату, підбігла до ліжка, вхопила руку Карла, щоб поміряти пульс, глянула на екрани і вигукнула:
— Замовкніть! Він заснув — тільки й того! Попередні візити його виснажили. В його стані…
Коханка сіла, стиснувши коліна, немовби це могло її заспокоїти. Покусала довгий і червоний ніготь великого пальця, а тоді вибухнула лайкою:
— Негідниці, вони зробили це навмисне! Вони його виснажили, щоб мені не залишилося нічого.
— Послухайте, мадемуазель, перед вами чоловік, який потрапив у страшну аварію, ви, схоже, цього не усвідомлюєте. Ви думаєте лише про себе та про своїх суперниць, це непристойно!
— Вам тут платять за те, що ви його доглядаєте, чи за те, щоби ви читали нам лекції з моралі?
— За те, що доглядаю. Тож прошу вас вийти.
— Ідіть до дідька! Я прочекала чотири години.
— Гаразд. Тоді я кличу охорону.
Манекенниця з буркотінням поступилася перед погрозою і пішла, похитуючись на високих підборах туфель на платформі.
Глибоко в собі Стефані кинула їй «Сучка!» і присвятила себе Карлу: підняла вище ліжко, збила подушки, перевірила крапельницю, зовсім не сердячись, що знову ним заволоділа.
— Нарешті, я можу працювати, — зітхнула вона.
Їй ні на мить не спало на думку, що вона щойно відреагувала, як жінка, що ревнує.
Наступного дня Карл зустрів її з усмішкою.
— То ви вчора таки розважились?
— Що ж такого кумедного тут було?
— Те, що цим жінкам, які палають взаємною ненавистю, довелося терпіти одна одну. Чесно кажучи, я шкодую, що був тут, а не в холі. Чи ж вони не повидирали одна одній волосся?
— Ні, але кімнату очікування перетворили на морозильну камеру. Чи ви чули, як я відіслала останню?
— Останню? Ні. А хто був після Дори?
— Чорнявка на височенній платформі.
— Саманта? Шкода, я хотів би її побачити.
— Ви не могли.
— А що зі мною сталося?
— Ви заснули! Вона подумала, що ви померли.
— Саманта завжди перебільшує.
— Саме це я й дозволила собі їй сказати.
Доки вона ним опікувалася, тисячі запитань роїлися в її голові. Котра з шести коханок була теперішньою? Чи ж він якусь любив? Чого він чекає від жінки? Чи ж він перестрибував від однієї до іншої тільки тому, що обирав їх за фізичними даними і не вимагав нічого більше? Чи його цікавив лише еротичний зв’язок і ніколи триваліші відносини? Чи він перебирає ініціативу з жінками? Чи він завжди покладається на свою фізичну привабливість? Яким коханцем він був?
Немов би відчувши збудженість її думки, Карл зауважив:
— Відчуваю, сьогодні ви чимось занепокоєні!
— Я? Аж ніяк.
— А таки так. Якісь проблеми з вашим чоловіком?
— Я неодружена.
— З тим, з ким ви живете?
— Я ні з ким не живу.
— З вашим хлопцем?
— Саме так. Маю проблему з хлопцем!
Чоловікові, який вважав її чарівною, вона не посміла зізнатися про свою нестерпну самотність і вирішила придумати собі нареченого: принаймні тут, у палаті 221, вона буде нормальною жінкою.
— І чим він завинив?
— Гм? Нічим… Нічим особливим… Просто думаю… думаю, чи він не намірився піти на сторону…
— Ви ревнуєте?
Стефані була спантеличена. Вона не тільки не звикла, щоб її про таке питали, а ще й усвідомила, що вона ревнує до Карла.
Вона мовчала. Він розсміявся.
— Значить, ревнуєте!
— А хто не ревнує?
— Я, хоча волію про це не говорити. Повернімося до вас. Як його звуть?
Стефані хотілося відповісти, але їй на думку спадали лише собачі імена, Рекс, Тітус, Медор, Томмі… В паніці вона зуміла вимовити:
— Ральф!
Звісно, це також собаче ім’я, так звали добермана, який їй зустрічався по дорозі, та вона сподівалася, що Карл не здогадається. Ральфом може називатись і чоловік, хіба ні?
— Ральф геть нерозумний, якщо хочете знати мою думку.
Уф, він проковтнув її брехню…
— Ви його не знаєте.
— Коли зустрічають таку розкішну жінку, як ви, наділену таким запахом, то перше, що роблять — переїздять із нею до нового помешкання. Ви ж кажете, що мешкаєте окремо.
— Не осуджуйте його! Можливо, це я проти…
— А ви проти?
— Ні.
— Значить, підтверджую: Ральф — ідіот. Він вас не заслуговує. Бути на віддалі від жінки з таким запахом…
Стефані запанікувала. Який запах? За двадцять п’ять років вона не уявляла, що виділяє якийсь запах… Вона рефлекторно піднесла руку до носа. Що за запах? Вона нічого не відчувала. Про що це він? Вона не купувала ні парфумів, ні туалетної води. Запах мила? Він хутко зникає… Прального порошку від одягу? Пом’якшувача? Ні, весь персонал лікарні отримував спецодяг з тієї самої пральні. Її запах? Її власний запах? Був він гарним чи кепським? Власне, що це за запах?