— Он як? Він нічогенький…
— Жартуєш? Він — найгарніший хлопець у лікарні. У нього вії єгипетської принцеси. Дівчата від нього божеволіють. Усі позеленіють, якщо ти його підчепиш.
— Я? Чому я?
— А квіти! Всім про це відомо, дівчинко. Він геть ошалів від тебе.
— Тобі не здається, що він замолодий?
— Замолодий для кого? Йому стільки, скільки тобі.
Марі-Терез мала рацію. Відкривши свою звабливість для Карла, сорокачотирирічного чоловіка, Стефані спонтанно зарахувала себе до старших, віднесла до категорії сорокарічних і вирішила, що відповісти на залицяння молодика не зовсім пристойно і надто сміливо.
Цей тиждень виявився неспокійним. Стефані проводила не дуже багато часу з Карлом, який після нової операції стомлювався дуже швидко, тим паче, що побачивши випадково, як він веде себе з іншими медсестрами, вона збагнула, що з нею він себе виснажує, намагаючись бути дотепним, проникливим, бентежним, що йому коштувало неймовірно тяжких зусиль. До того ж, вона боялася зайвий раз виходити в коридор, щоб не наразитися на Рафаеля.
У наступні суботу й неділю, хоча вона не повинна була працювати, Стефані пішла до лікарні. Вона одяглась якнайкраще, переконана, що Карл це поцінує, й обновила навіть недавно придбану мереживну білизну. Проте, помітивши в холі кількох колишніх коханок, повернулася й перемінила свою блузку з індійського шовку та спідницю з джерсі на робочу блузу й штани, і вже тоді як медсестра піднялася на поверх.
Своїм ошелешеним колегам вона пояснила, що має додаткові години в офтальмології у будівлі навпроти, потім скористалась їхньою неуважністю і зайшла до палати 221. Остання коханка якраз пішла, і Карл присвятив їй якусь часину.
— Ви помітили? Кількість моїх відвідувачок щотижня скорочується. Вони цінували мене лише тоді, коли я був у доброму здоров’ї, сильним, дотепним і для них престижним.
— Ви за це на них гніваєтесь?
— Ні. Вони, цілком певно, сподобались мені тому, що були саме такими: ненаситними, з неймовірним бажанням спокушати, завойовувати, жити.
— Скільки ж їх було сьогодні?
— Дві. Наступного тижня прийде тільки одна. Ненавидячи одна одну, вони, зрештою, домовилися й організували своєрідну естафету, щоби, приходячи якнайрідше, знати, в якому я стані. Кумедно, правда? По суті, їм нетерпеливиться мене оплакати, вони квапляться, на моєму погребі вони будуть неймовірними. І щирими. Так-так, справді щирими.
— Не кажіть такого, ви одужаєте. Ми боротимемося разом, щоби поставити вас на ноги.
— Мої коханки в це не вірять…
— Мені навіть не хочеться з них насміхатися. Закохатись у вас зовсім нескладно: ви такий вродливий.
— Чоловікові краса абсолютно не потрібна. Його спокусливим робить не те, що він вродливий, а те, що він може переконати жінку в тому, що вона вродлива поруч із ним.
— Кажіть, кажіть!
— Не потрібна, запевняю вас. Фізична досконалість — річ обтяжлива, яка інколи навіть перешкоджає.
— Годі вам!
— Гаразд, скажіть-но: що викликає у вас той факт, що ви визнаєте мене декоративним? Довіру чи недовіру?
— Це викликає в мене бажання.
— Дякую. Тепер відверто: довіру чи недовіру?
— Недовіру.
— От бачите! Перша причина недовіри: виникає підозра, що вродливий чоловік — нещирий. Друга причина: вродливий чоловік викликає ревнощі. Я знав лише ревнивих жінок.
— Чи вони помилялись?
— За першої сцени ревнощів — так. Потім ні. Оскільки їхні підозри передували моїм діям, я відчував спонуку підтвердити слушність отих підозр.
Вони розсміялись і розслабились.
— Зараз я поясню вам, Стефані, чому ніколи не варто ревнувати. Якщо ви створюєте з кимсь унікальні взаємини, вони більше ніколи не повторяться. От, скажімо, зараз: чи вважаєте ви, що нашу бесіду я міг би повторити з іншою жінкою?
— Ні.
— Таким чином, Стефані, ви маєте вважати, що зі мною у вас немає суперниці.
Вона усміхнулась і, майже торкаючись його вуст своїми, прошепотіла:
— Ні, є.
Він затремтів.
— Хто?
— Смерть. Саме вона може колись забрати в мене те, що я відчуваю з вами.
— Значить, ви ненавидите смерть?
— А чому тоді я медсестра? Чому, на вашу думку, я так гарно доглядаю за вами? Я допоможу вам одужати.
Якийсь час вони помовчали, перебуваючи поруч один з одним. Потім Стефані легко поцілувала його і зникла.
Вранці в понеділок у роздягальні її чекав не букет, а Рафаель.
Схвильований, з палаючими від власної сміливості очима людей соромливих, він негнучкою рукою простягнув їй букет троянд.