Він пригадував, що в дитинстві був боязким хлопчиком, одначе вважав, що відтоді його вразливість залишилася позаду, в тому зниклому світі, з тим Морісом, що зник. Чи ж це могло повернутись?
«Причина, напевно, в тій книжці? Мені нічим пишатись».
Бурмочучи, він піднявся до своєї кімнати.
Зібрався вимкнути лампу, але завагався.
«Ще кілька сторінок?»
Але якщо світло горітиме, то, вставши, Сільві побачить світло, що вибиватиметься з-під дверей кузена, і здивується чому він не спить, адже казав, що засинає на ходу.
У шафі для білизни знайшов довгуватий валик і поклав його попід двері, перекриваючи щілину, знову запалив лампу і вмостився з книжкою.
Ева Сімплон його не розчарувала. Вона міркувала так, як він, критикувала так, як він, і навіть так само страждала від своєї критичної вимогливості. Так, усе так, як він. Він високо оцінив цю жінку.
Перегорнуто ще двісті сторінок, його повікам доводилося триматись дуже стійко, щоби не злипатись, тож він таки вирішив заснути і відклав книжку. Збиваючи подушку і вмощуючися, він пригадував численні примітки внизу сторінки, які вказували на попередні пригоди, героїнею яких також була Ева Сімплон. Яке щастя! Він зможе її знайти в інших книжках.
Власне, Сільві мала рацію. Це не була висока література, але така захоплива. У будь-якому разі високої літератури він також не шанував. Завтра треба якось вивернутись і усамітнитись, щоб читати далі.
Він уже відключався, як одна думка змусила його підхопитись.
«Сільві… Ну, звичайно…»
Як він не помітив цього раніше?
«Звісно… Саме тому вона обожнює романи Кріса Блека. Зізнаючись у цьому, вона говорила не про Кріса Блека, а про Еву Сімплон. Жодних сумнівів: Сільві — лесбіянка!»
Життя кузини промайнуло в його уяві, як фотоальбом, сторінки якого гортаються неймовірно швидко: надмірна прихильність до батька, якому хотілось би, щоб вона народилася хлопчиком, невдачі й розриви з чоловіками, яких ніколи не бачили; натомість на кожному дні народження впродовж п’ятдесяти років присутні подружки, товаришки, подруги… Інколи, скажімо, три жінки, яких вона зустріла з таким ентузіазмом — далебі підозрілим, чи не так? — хіба своїми короткими хлопчачими зачісками, чоловічим одягом, неграціозними жестами вони не схожі на Еву Сімплон із роману? На Жозефу Кац, цю огрядну лесбіянку, яка часто відвідує всі сапфічні кав’ярні Лос-Анджелеса і, курячи сигару, веде «шевроле»? Ну, звісно…
Моріс хехекнув. Це відкриття ошелешило його тільки тому, що прийшло запізно.
«Вона могла мені про це сказати. Вона мала це мені сказати. Такі речі я здатен зрозуміти. Ми поговоримо про це завтра, якщо…».
Це були його останні слова перед тим, як від вимкнув свідомість.
На жаль, наступний день склався не так, як він собі передбачав. Вдячна кузенові за те, що на початку їхнього перебування він погодився на скромний вечір перед телевізором, Сільві запропонувала йому культурну поїздку; з путівником у руках вона комбінувала маршрут, який дав би змогу відвідати доісторичні ґроти і романські церкви. Морісу забракло рішучості опиратися, тим паче, що ніяк не міг уявити, як зізнається про своє єдине бажання: залишитись удома, щоби читати Кріса Блека.
У проміжку між двома каплицями, коли вони прогулювалися опорним муром середньовічного поселення, він усе-таки вирішив спрямувати розмову на інший напрям: на фронт правдивості.
— Скажи-но мені, Сільві, чи ти була би шокована, якби дізналася, що я гомосексуаліст?
— Господи, Морісе, ти гомосексуаліст?
— Ні, звісно, ні.
— Тоді чому ти про це питаєш?
— Щоб сказати, що звістка про те, що ти лесбіянка, мене не шокуватиме.
Її обличчя побуряковіло. Їй просто перехопило подих.
— Про що це ти, Морісе?
— Я хочу лише сказати, що коли когось насправді любиш, все можна прийняти.
— Авжеж, я теж такої думки.
— Тож ти можеш мені довіритися, Сільві.
З бурякового її обличчя стало темно-фіолетовим. Вона з хвилину помовчала, перш ніж продовжити:
— Ти гадаєш, що я від тебе щось приховую, Морісе?
— Так.
Вони пройшли ще сотню метрів, тоді вона зупинилась і промовила голосом, у якому бриніли сльози:
— Ти правий. Я справді щось приховую, але розкривати це зарано.
— Я до твоїх послуг.
Довірлива флегматичність, з якою Моріс промовив ці слова, вразила його кузину так, що вона не змогла стримати сліз.
— Я… я… я не чекала цього від тебе… це… так чудово…
Він усміхнувся, наче добрий принц.