— І має рацію, — підсумував я. — І взагалі, хто здатен відповісти на подібне запитання?
Ми не могли обговорювати це далі, бо мали присвятити час низці зустрічей із пресою.
Про все це я згадав лише під час наступної поїздки. Коли гучномовець на пероні оголосив «Цюріх», я відразу пригадав жінку з букетом і подумки запитав себе: невже й цього разу… Вона так само пильнувала, стоячи на третій платформі.
Я її роздивився. Світлі, майже сріблясті, що скоро геть вицвітуть, очі. Світла здорова шкіра, на якій пазурі часу залишили виразні борозни. Сухеньке, але жилаве, колись жваве й міцне тіло. Начальник вокзалу щось їй сказав, вона люб’язно усміхнулась, ствердно кивнула головою, а далі знову незрушно дивилася на залізничну колію. Я зміг уловити лише одну ексцентричність: принесений нею складаний стілець із тканини. Погодьтеся, це радше ознака практичного глузду?
Діставшись після кількох пересадок трамваєм до видавництва Аммана, я вирішив провести розслідування.
— Улло, зглянься, я мушу більше дізнатися про жінку з букетом.
Її щоки запалахкотіли.
— Оскільки я була певна, що ти мене про це питатимеш, я провела розвідку. Розмовляла з працівниками вокзалу і навіть подружилася з робітником камери схову.
Знаючи, що Улла вміє викликати симпатію, я не сумнівався, що вона витягла максимум інформації. Різкувата, трохи владна, наділена проникливим поглядом, що пронизував співрозмовників, вона спростовувала свій суворий підхід іскристим гумором і добрим настроєм, чого ніяк не сподіваєшся від похмурої зовнішності. Її вміння з усіма приятелювати пояснюється тим, що вона не може приховати своєрідної всеохопної доброзичливості — допитливості.
— Хоч вона і проводить свої дні на пероні, жінка з букетом аж ніяк не жебрачка. У неї гарний буржуазний будинок на обсадженій деревами вулиці, де вона живе сама, у щоденному житті їй допомагає служниця, туркеня років п’ятдесяти. Її звуть мадам Стейнец.
— Мадам Стейнец? Тож туркеня нам розповість, кого її господиня чекає на вокзалі?
— Туркеня одразу тікає, помітивши, що до неї хочуть підійти. Від свого друга, який живе на сусідній вулиці, я дізналася, що служниця не розмовляє ні німецькою, ні французькою, ні італійською.
— Якою ж мовою вона з нею спілкується?
— Російською.
— Туркеня розуміє російську?
— Мадам Стейнец також.
— Дуже інтригуюче, Улло. Чи тобі поталанило щось дізнатися про цивільний стан мадам Стейнец?
— Пробувала. Нічого не знайшла.
— Чоловік? Діти? Батьки?
— Нічого. Зауваж, я не стверджую, що в неї немає чоловіка, чи то померлого чоловіка, чи дітей, підкреслюю лишень, що це мені невідомо.
За чаєм із мигдалевими тістечками, коли до нас приєдналися працівники з видавцем Еґоном Амманом, я знову повернувся до цієї теми.
— Як гадаєте, кого саме чекає щодня та жінка з букетом?
— Сина, — відповіла Клаудія. — Матір весь час сподівається на повернення сина.
— Чому сина, — обурилась Неллі, — чому, радше, не дочки?
— Чоловіка, — промовила Доріс.
— Коханця, — виправила Ріта.
— Сестру? — запропонував Матіас.
По суті, відповідаючи, кожен із них розповідав про себе. Клаудія страждала, що довго не бачить сина, який викладає в Берліні, а Неллі — доньку, яка вийшла заміж у Нову Зеландію; Доріс побивалася за чоловіком, чия робота в торгівлі потребувала частих поїздок; Ріта міняла коханців так часто, як трусики; що ж до Масіаса, цього юного пацифіста, який волів радше відбути свою службу, працюючи, ніж іти служити до армії, то він відчував ностальгію за родинним гніздом.
Улла глянула на своїх колег як на розумово відсталих.
— Ні, вона чекає когось, хто помер, тільки не хоче з цим змиритися.
— Це однаково нічого не міняє, — вигукнула Клаудія. — Це так само може бути син.
— Донька.
— Чоловік.
— Коханець.
— Сестра.
— Чи брат-близнюк, який помер при народженні, — запропонувала лаконічна самотня Ромі.
Ми поглянули на неї, питаючи себе, можливо, вона розкриває таємницю не пані з букетом, а щонайменше свою, що є причиною її постійного смутку.
Щоби змінити тему, я обернувся до Еґона Аммана.
— А ти як гадаєш, кого вона чекає?
Навіть залишаючись у нашому товаристві, Еґон рідко коли брав участь у таких розмовах, вважаючи їх, напевно, дитячими. Пристрасний, з розумним виглядом і породистим носом, він за шістдесят років перечитав геть усе, все розшифрував. Вставши о п’ятій ранку і запаливши першу цигарку, він розгортав рукописи, перебігав очима романи, ковтав есеї. Маючи сиве, трохи задовге волосся, він створює враження людини, що досі несе сліди сповненого пригод життя, вітрів із побачених країн, дим не однієї тонни викуреного ним тютюну, думки про прочитані книги. Навіть коли він нічого не стверджує й не моралізує, він мене вражає своєю постійною цікавістю, прагненням до нових відкриттів, схильністю до мов, поруч із ним я відчуваю себе людиною з душею аматора.