Не можна сказати, що така поведінка притаманна лише чоловікам. «Нью-Йорк таймс» писала про Лінду Вачнер, колишню генеральну директорку «Ворнако», яка відома публічними приниженнями своїх підлеглих за невиконання планових показників або лишень за те, що вони «просто були особисто їй неприємні». Кріс Гейн, колишній президент компанії-виробника сорочок «Хетеуей», підрозділу «Ворнако», сказав «Нью-Йорк таймс»: «Якщо ти не виконав план, вона так виганить тебе, що відчуваєш себе зростом по коліно. Це було жахливо». Інші її колишні підлеглі повідомляли, що нападки Вачнер були «радше особистими, а не професійними, і часто-густо містили грубі закиди про стать, расу чи етнічну приналежність».
Відомі боси не єдині, хто постійно принижує своїх підлеглих. Опісля виходу есе «Мудакам тут не місце» в «Гарвардському бізнес-огляді» у багатьох отриманих мною електронних листах я знаходив історії про керівників, котрі щодня принижували та ображали своїх підлеглих. Один шотландець, до прикладу, повідомив таке: «У моєї знайомої був жахливий бос. Вона працювала в маленькому офісі, де навіть не було туалету. Ця знайома завагітніла і, природно, виникла необхідність частенько відлучатися до вбиральні. Тож вона регулярно мусила бігати до сусіднього магазину, а бос завважив, що вона надто часто відлучається, і почав вираховувати цей час із її обідньої перерви!». Колишня секретарка великого комунального підприємства розповіла мені, що звільнилася з роботи через те, що її бос, теж жінка, постійно торкалася її плечей і волосся.
А ось уривок інтерв’ю з книги «Брутальні боси та їхня здобич», яке Гарві Горнштейн узяв у однієї жертви неодноразових принижень:
«Біллі, — сказав він, стоячи в просвіті дверей, так, що кожен у приміщенні міг бачити й чітко чути нас. — Біллі, це некомпетентно, насправді так не годиться»… Кажучи це, він зминав папери, які тримав у руках. Мою роботу. Один за одним він жмакав аркуші, тримаючи їх у витягнутих руках, наче вони були чимось брудним, і вкидав їх у мій кабінет, а всі спостерігали за цим. Потім він голосно промовив: «Сміття прийшло — в сміття пішло». Я відкрив рота, щоб відповісти, та він обірвав мене: «Ти даєш мені сміття, тож тепер прибери його». І я це зробив. Крізь просвіт дверей я бачив людей, що відводили погляди, бо були спантеличені. Вони не бажали бачити те, що відбувалося на їхніх очах: тридцятишестирічний чоловік у костюмі-трійці схилився перед босом, щоб зібрати пожмакані аркуші паперу.
Якщо ті історії правдиві, усі ці боси заслуговують називатися мудаками, адже вони послідовно та систематично поводилися мерзенно з людьми, з якими працювали, а особливо — своїми підлеглими. Це підводить нас до тесту № 2: Чи ймовірний мудак націлює свою злобу радше на менш впливових за нього людей, аніж на людей, що мають більше влади? Поведінка моєї колеги на випускній церемонії в Стенфорді також підпадає під цей показник, оскільки на той час вона була вищою за рангом і впливовішою за мене.
Те, як особа з вищим статусом поводиться з особою з нижчим статусом, є хорошою перевіркою її сутності. І так думаю не лише я. Тест, що відображає подібний хід думок, використовував сер Річард Бренсон, засновник бізнес-імперії «Вірджин», для відсіву кандидатів на участь у телевізійному реаліті-серіалі, для якого відбирали «мільярдерів без прикрас». Реаліті «Бунтівний мільярдер» мало на меті скласти конкуренцію шоу Дональда Трампа «Кандидат», що мало шалений успіх. Під час першого епізоду Бренсон особисто зустрічав учасників у аеропорту, маскуючись під старенького водія, що страждає на артрит. Тоді він одразу вигнав із шоу двох мільярдерів за те, що вони поводилися з ним дуже погано, вважаючи водія істотою, «не вартою» їхньої пошани.
Однак існує відмінність між поодинокими випадками, коли люди діють як мудаки, і сертифікованими мудаками, які послідовно скеровують свою підлість на людей, що мають менше влади, і рідко, а радше й ніколи, — на впливовіших за них осіб. Джон Болтон, антипатичний посол США в ООН, відповідає критеріям тесту, якщо показання свідків Конгресу США правдиві. Президент Джордж Буш ухвалив спірне рішення, призначивши Болтона на цю посаду, незважаючи на те, що Конгрес був на межі відмови від затвердження його кандидатури. Сумнозвісна репутація Болтона як людини, яка наліво і направо чинить психологічну наругу над своїми колегами, викликала довкола цього призначення шалену реакцію засобів масової інформації. Мелоді Тавнсел, наприклад, свідчила, що відчула на собі мерзенність Болтона, працюючи в 1994 році в Москві представником Агентства США з міжнародного розвитку. Вона повідомила, що Болтон розлютився після її скарги на некомпетентність клієнта, чиї інтереси Болтон представляв (як юрист).