Деякі дослідники вважають, що відсторонене ставлення може допомогти працівникам уникнути емоційного вигорання, спричиненого постійним залученням до вирішення чужих проблем. Крістіна Маслач визначає відсторонене ставлення як «ідеал професії медика — поєднання співчуття з емоційною незворушністю… і навіть більше — з неупередженою об’єктивністю». Щоправда, вона виявила, що медикам і представникам інших професій, які допомагають людям, часто важко утримувати цей баланс: або вони дійсно турбуються про інших (і піддаються ризику вигорання), або прикидаються (причому нерідко погано прикидаються), бо зрештою не надто піклуються про них. Отже, ви можете відчувати співчутливе занепокоєння або відсторонену байдужість, але щирої турботи і співпереживання важко або неможливо досягти без емоційної прихильності.
Якщо ви не можете змусити себе турбуватися про хороших колег, клієнтів чи організації, це означає, що вам потрібна перерва для набуття нових навичок або, можливо, для переходу на іншу роботу. Але відсторонена байдужість, просте вміння на все «забити» можуть бути найкращим, що ви зробите для виживання на робочому місці, де вас постійно принижують. Подумайте про те, що робила Рут, як уявляла, що пливе через пороги, тримаючи ноги перед собою, коли колеги закидали її образами. Фізично Рут сиділа за столом. Однак подумки вона відсторонювалася від злостивих співробітників, які її принижували, їхні судження не впливали на її самоповагу, їхні огидні вирази облич і слова не зачіпали її душу, і вона перебувала в іншому, кращому світі.
Прагніть маленьких перемог
Здатність отримати контроль над дрібними і, здавалося б, звичайними речами є відмінною рисою людей, які виживають у жахливих і неконтрольованих ситуаціях, зокрема й у стихійних лихах, коли їх викинуло на берег унаслідок корабельної аварії або вони стали заручниками чи потрапили в полон під час війни. Віце-адмірала Джеймса Стокдейла утримували в полоні північні в’єтнамці протягом 1965–1973 років. Він знайшов спільну рису серед ув’язнених, котрі, як і він, зуміли пережити це суворе випробування: «Ми виявили, що коли ти один сидиш у камері й бачиш відчинені двері лише раз чи двічі на день, щоб отримати миску супу, то розумієш, що після періоду ізоляції і темряви ти мусиш виробити певний ритуал у своєму житті, якщо не хочеш стати твариною… Для більшості з нас ритуал вибудовувався довкола молитви, фізичних вправ і підпільного спілкування». Стокдейл та інші ув’язнені виживали, вдаючись до сотень дрібних дій, які вони могли робити щодня, щоб мати бодай дрібку контролю над власним життям. Це були молитва, віджимання на руках від підлоги чи винайдення нових способів передачі таємних повідомлень іншим полоненим.
Скрупульозні дослідження підтверджують, що почуття контролю — усвідомлення, що ви спроможні визначати хоча б невеликі аспекти свого життя, — може мати величезний вплив на благополуччя людини. Розгляньмо переконливі результати дослідження, здійсненого Еллен Ланґер і Джудіт Родін у будинках для людей поважного віку. Одна група пацієнтів закладу відвідала лекцію про послуги, які їм можуть надавати співробітники; їм видали кімнатні рослини і сказали, що персонал піклуватиметься про них; крім того, їм повідомили, в які вечори вони зможуть переглядати фільми. Перед пацієнтами в інших (досить схожих) групах із таких самих будинків для літніх виголосили «палку промову» про важливість отримання контролю над своїм життям з проханням подбати про нові кімнатні рослини в їхніх кімнатах і запропонували вибрати, в які вечори вони хочуть дивитися фільми, коли вживатимуть їжу, коли їм можна телефонувати і як розставити меблі в їхніх кімнатах. Ці маленькі відмінності мали велике значення. Пацієнти, які отримали більший контроль над своїм розпорядком життя в будинку для літніх людей, не лише активніше брали участь в оздоровчій діяльності, а й загалом позитивніше ставилися до життя. Результати моніторингу 18-місячного експерименту виявили, що серед пацієнтів другої групи смертність була нижчою на 50 відсотків.
Психолог Карл Вейк так само стверджує, що прагнення до маленьких перемог є часто зручнішою і в підсумку ефективнішою стратегією, ніж гонитва за «великими звершеннями». Він доводить, що намагання вирішити велику проблему цілком і одразу може викликати дуже багато складнощів і розчарування, примушуючи людей відчувати тривогу та безсилля перед неможливістю виконати завдання. Перевага здійснення невеликих дій полягає в тому, що вони ведуть до помітних і зазвичай успішних змін. Як ми вже переконалися на прикладі малесеньких змін, досягнутих віце-адміралом Стокдейлом і пацієнтами будинку для літніх людей, відчуття, що ти контролюєш ситуацію, може зменшити почуття безнадійності й безпорадності.