Мої колеги зі Стенфорду Памела Гіндз і Діана Бейлі доводять, що конфлікти, а особливо «розбіжності, які характеризуються гнівом і ворожістю», більш імовірні, а рівень довіри менший, коли групи виконують роботу «опосередковано», послуговуючись інформаційними технологіями, а не обговорюють питання на нарадах безпосередньо. Якщо ви перебуваєте в групі, яка працює здебільшого через інтернет і по телефону, й ця група видається купою мудаків, технології можуть радше погіршити становище, а не захистити вас від них. Тож, можливо, вам варто розвивати взаємну довіру і витратити час на особисту зустріч, щоб зрозуміти, з якими проблемами стикаються люди. Однак, можливо, як і Рут, ви вже маєте значний досвід нарад віч-на-віч, на яких ці люди довели, що вони мудаки. Якщо це так, то електронна пошта, телефонний конференц-зв’язок і всесильна кнопка відключення звуку можуть допомогти захистити вас від повного обпалення їхньою люттю.
Створюйте осередки безпеки, підтримки і здорового глузду
Знайдіть і вибудуйте кілька осередків, де можна сховатися від мудаків і спілкуватися з порядними людьми. Це може мінімізувати ваше спілкування з мерзотниками, дасть вам змогу перепочити і забезпечить трохи контролю над тим, коли і як ці покидьки вчинятимуть свої брудні дії проти вас. Такими осередками можуть бути як цілі будівлі, так і окремі маленькі приміщення. Приміром, медсестри, групу яких Деніел Денісон вивчав та інтерв’ював разом зі мною, почувалися наче в облозі серед хірургів, які зневажали і принижували їх, особливо сумнозвісний лікар Прутень, відомий переслідуваннями, піддражнюванням і брудним лапанням медсестер-жінок. Вони знаходили притулок у кімнаті для відпочинку медсестер, куди лікарям не дозволялося заходити. Це було безпечне місце, де вони ділилися одна з одною цікавими історіями, скаржилися, надавали й отримували психологічну підтримку. Зниження напруженості, яке більшість медсестер відчували тієї миті, коли заходили до кімнати відпочинку, було очевидним.
Інший спосіб знайти безпечний осередок — приєднатися або сформувати таємну соціальну мережу жертв. Група секретарів в університеті сформувала молитовну групу, яка регулярно проводила зустрічі протягом кількох місяців, щоб добитися скорочення терміну перебування на посаді їхнього безсердечного і неосвіченого декана. Вони молилися, щоб з ним щось трапилося, не таке вже й погане, але досить погане, щоб прискорити його відставку! (На жаль, їхні зусилля були марними; на момент написання книжки декан все ще обіймав свою посаду). Так само дружина одного керівника написала мені, як її чоловік боровся за виживання зі своїм деспотичним генеральним директором: «Усі керівники підрозділів, які підпорядковуються генеральному, збираються у своїх кабінетах, намагаючись підтримати один одного. Та їм надто добре відомо, що якщо хтось один і визнає поразку, тиск з боку боса все одно не зникне, а перерозподілиться між тими, хто залишився». У багатьох організаціях, де хамули задають тон, їхні жертви так бояться репресій, що об’єднання в спільноти і розмови серед жертв розглядаються як підпільні і заборонені дії, але вони варті ризику, бо напруга у таких місцях нестерпна.
Ці осередки можна віднайти навіть у незначних моментах, хоча би під час коротких взаємодій зі сприятливими замовниками чи клієнтами. Кілька місяців тому я стояв у черзі в аптеці «Лонґ» міста Мораґа, Каліфорнія. Касир цієї аптеки був підлітком, назвімо його Крісом. Коли він обслуговував клієнта переді мною, в аптеці задзвонив телефон, проте хлопець зосередився на допомозі своєму клієнту замість відповіді на дзвінок. Приблизно за хвилину касирка біля сусідньої стійки повернулася, поглянула на нього з неприхованою ненавистю і закричала: «Крісе, що з тобою? Чи ти не чуєш дзвінок? Підніми слухавку!». Кріс почервонів, і здавалося, ніби він ось-ось заплаче. Жінка переді мною подивилася йому в очі і голосно промовила: «Крісе, просто ігноруй її. Я вважаю, ти прекрасно виконуєш свою роботу». Кріс зітхнув зі значним полегшенням, і я помітив, що він заспокоюється.