Деескалація і перевиховання є стратегіями з відносно низьким ступенем ризику, адже, хоча вони і можуть зазнати невдачі, існують невеликі шанси того, що такий підхід на зразок «підстав другу щоку» спонукатиме нахабників посилити свій гнів, який вони вивергають на вас. Значно ризикованіші стратегії маленьких перемог — це сутички з мудаками лоб в лоб, жорстка помста, а також спроби поставити мудака на місце, «публічне викриття» і приниження негідників. Зважте, однак, що такі підходи небезпечні: агресія часто провокує ще більшу агресію, тож ви ризикуєте опинитися у вирі гидотних образ і особистих нападок. Крім того, відкрите протистояння з людиною, яка має більшу владу, може бути ризиковане для вашого психічного здоров’я і збереження робочого місця. Проте, якщо ви вивчатимете вашого гнобителя, виберете правильний момент і відважитеся це робити, винагородою може стати маленька, однак украй важлива перемога.
Для початку дочекайтеся слушного моменту, щоб відплатити вашому місцевому мерзотнику за всі знущання, які ви від нього терпіли, і викувати свою солодку помсту. Одну з моїх улюблених історій я довідався з вуст продюсера радіостанції з Бостона, яка працювала зі мною над плануванням передачі про «інтриганів на робочому місці». Вона розповіла мені про свого найгіршого боса. Цей чоловік робив «у сто разів більше», ніж вона, і постійно «принижував і втручався в особистий простір». Зокрема, її бос часто забирав у неї їжу, просто підходячи до її столу і з’їдаючи частину її обіду чи бутербродів. Вона почувалася безправною та обкраденою, і хоча попросила його припинити таке неподобство, він продовжував це робити. Одного разу до кількох цукерок вона додала Ex-Lax, проносне зі смаком шоколаду, і залишила їх на своєму столі. Звісно ж, бос прийшов і зжер їх, не запитавши дозволу. Коли вона розповіла йому про те, що в них було, «він не зрадів». Цей акт помсти не лише кумедний, а ще й надихає, адже вона знайшла спосіб відплатити йому тоді, коли бос нічого не підозрював і не міг захиститися. То було справедливе покарання за крадіжки їжі, і він це зрозумів.
Про іншу тактику помсти багато років тому мені розповіла моя подруга С’ю Шерман, яка нині є президентом Національного коледжу праці в Сілвер-Спринґ, штат Меріленд. У 1970-ті роки С’ю упродовж кількох років працювала водієм автобуса в Енн-Арборі, штат Мічиґан, де вона зрештою стала профспілковим лідером. Навіть у такому відносно невеликому місті, як Енн-Арбор, водії автобусів постійно конфліктували з водіями інших транспортних засобів, які поводились агресивно й іноді вороже. С’ю розповіла, що, беручи водіїв-новачків під своє крило, перше, чого вона їх навчала, було те, що досвідчений водій «ніколи не спричинює аварію випадково», натомість аварії — це «покарання», навмисно накладені водіями автобусів на «божевільних водіїв» іншого транспорту. С’ю пояснила, що водіям міських автобусів дозволялося три аварії на рік без застосування дисциплінарних заходів. І вона радила новачкам «приберегти одну до різдвяних свят, коли всі ідіоти виїжджають на дороги і вам захочеться віддати борг одному з них».
Водії автобусів працюють в умовах численних недружніх взаємодій з автомобілістами і мають обмежений контроль над своїми мучителями. І хоча водії лише зрідка мстяться комусь із постійної черги негідників, з якими стикаються, саме усвідомлення того, що вони мають право це зробити, всемогутнє почуття контролю, має важливе значення для збереження їхнього психічного здоров’я. С’ю отримала численні нагороди за безпеку руху і мала лише кілька аварій за роки роботи водієм автобуса. Щоправда, як недавно вона написала мені, «щаслива думка про те, що ти можеш покарати мудака, давала хоч якийсь психологічний продих. І навіть цього вже було досить, щоб упоратися зі своїм гнівом».