Перш за все я дякую двом редакторам, які заохочували мене написати есе, що перетворилося на книжку. Незважаючи на припущення, що вони коригуватимуть мою манеру письма або, принаймні, запитають, чи такий несолідний стиль викладу думок дійсно необхідний, вони жодного разу не скаржилися на публікування слова «мудак» у своїх солідних виданнях. У лютому 2004 року старший редактор Юлія Кірбі і редактор Томас Стюарт із «Гарвардського бізнес-огляду» опублікували «Більше неприємностей, ніж вони вартують», а в травні 2004 року головний редактор CIO Insight Еллен Перлман опублікувала «Злостиві люди».
Я вдячний усім, хто розповідав мені історії, вказував на факти і загалом сприяв моїй роботі. Імена більшості з них я не можу назвати, щоб захистити як невинних, так і винуватих. Та ті, кому я можу подякувати, — це Саллі Барон, Шона Браун, Ден Денісон, Стів Добберштейн, Чарлі Ґалунік, Ліз Ґербер, Боб Джіамп’єтро, Джуліан Ґородскі, Родерік Геа, Ліза Геллріч, «С’юзі Q» Госкінґ, Алекс Казакс, Лоралей Кішлі, Девід Келлі, Том Келлі, Джон Келлі, Джордж Кембел, Гілін Кіст, Перрі Клебан, Ренді Комісар, Джон Ліллі, Ґарретт Лоубе, Ральф Маурер, Мелінда Макґі, Вітні Мортімер, Пітер Натан, Брюс Ніколз, Ненсі Ніколз, Шівон О’Магоні, Дієґо Родріґес, Дейв Сенфорд, Джеймс Скарінджі, Джеремі Скус, С’ю Шерман і Віктор Зайдель. Я також хочу висловити особливу подяку моєму кумиру, письменнику Курту Воннеґуту за те, що надіслав мені власноруч підписану листівку і дав дозвіл передрукувати його вірш «Джо Геллер». Я високо ціную це.
На написання цієї книжки мене також надихали колеги з кафедри промислового машинобудування та проектування управління Стенфордського університету, викладачем якої я був у 1980–1990-ті роки (1999 року вона увійшла до складу іншої кафедри — наукового менеджменту та інженерії). Саме там я вперше побачив у дії правило «мудакам тут не місце». Я дякую Джиму Адамсу, Бобу Карлсону, Джиму Джакеру й особливо завідувачу кафедри Воррену Гаусману за їхні добросердя і мудрість у ті чудові роки в тому енергійному і дивовижному місці. Я також вдячний за сотні великих і малих речей, в яких мені допомогли й інші колеги зі Стенфорду: Діана Бейлі, Том Баєрс, Кеті Ейзенгардт, Дебора Ґрюнфельд, Пам Гіндз, Роу Крамер, Меґґі Ніл, Чарльз О’Рейлі III, Гаґґі Рао та Тіна Сіліґ. Хочу окремо відзначити кількох інших людей за натхненну підтримку. Стів Барлі підбадьорював мене, мирився з моїми примхами й протягом усіх років рятував мене від більшої кількості мудаків, аніж я здатний підрахувати (зокрема, й від мене самого); він також навчив мене перевагам слова «висновок». Джефф Пфеффер — мій найближчий колега і друг у Стенфорді; він навчив мене писати книжки, надає постійну емоційну підтримку, підкидає ідеї та застосовує добре відпрацьоване бурчання. Я також дякую Джеймсу Пламмеру, декану інженерного факультету Стенфордського університету, та старшим заступникам декана Лорі Брейфоґль і Ченнінґу Робертсону, прекрасним людям, які є взірцями добросердого і компетентного керівництва. Насправді Ченнінґ використовував правило «мерзотники заборонені» в групі, якою керував. Тепер він — мій тип декана! І ще одне окреме спасибі Роз Морф за її безмежну турботу про мене і допомогу в полегшенні виконання багатьох великих і дрібних справ.
Я розробив багато ідей, що спонукали й надихали на створення цієї книжки, ще працюючи науковим співробітником Центру перспективних досліджень у галузі поведінкових наук упродовж 2002–2003 навчального року. Це ідилічне місце заховане в закутку студмістечка Стенфордського університету, що надає вченим, яким пощастило, як і мені, місце, сприятливе для того, щоб думати, писати і знайомитися з дослідниками в інших галузях. Залишивши Центр улітку 2003 року, я був засмучений, бо почав дві книжки, та не закінчив жодної з них. Що ж, це забрало трохи часу, та нині «Мудакам тут не місце» і «Незаперечні факти» вже написані, і жодна з них не була б створена без того року, який я провів у роздумах про те, якими вони мають бути, та в спробах почати їх писати. Я особливо дякую за це Ненсі Пінкертон, Джулії Шумахер і Бобу Скотту.
Написання цієї книжки також супроводжувалося допомогою моїх літературних агентів Дона Лемма і Крісті Флетчер із Fletcher & Parry. Вони підхопили і підживлювали мій ентузіазм, допомагали розробити план написання книжки і знайшли ідеального редактора. Мені трапився Рік Вольф, мій редактор із Warner. Я справжній щасливчик, що отримав нагоду працювати з Ріком, адже він одразу перейнявся духом цієї книжки. Вже з першої нашої розмови він зрозумів, що, окрім сміливої назви, шалених історій і смішних перипетій, книжка «Мудакам тут не місце» наводить незаперечні факти і методи управління для вирішення проблеми, яка щодня завдає болю мільйонам людей.