І він так палко розхвалював свій план, що й Муфтик поступово зацікавився ним.
— Що ж, можемо спробувати, — погодився нарешті він. — Якщо тільки ми самі не випаруємося.
— Та не мели, — махнув рукою Півчеревичок. — Парові ванни радять навіть лікарі. Пара корисніша чаю з оленячого моху.
Муфтик не став сперечатися і негайно рушив, а Півчеревичок опустив кип’ятильника через віконце в озеро. Минула година, друга. Збігла й третя.
— Сирки так і забули з’їсти, — урвав тривалу мовчанку Муфтик.
Та замість відповіді Півчеревичок скрикнув:
— Парує!
— Ще й як парує! — Муфтик не повірив власним очам.
Десь через півгодини забулькало всеньке озеро. Води меншало на очах, а над головою заклубочилася чорна хмара. Скоро можна було по дну їхати на другий берег.
— Тепер жени на той бік, — підганяв Півчеревичок.
— Тобі добре казати, — зітхнув Муфтик, — аби я лише знав, де саме той бік!
За густою парою видно на декілька кроків, а об’їджаючи озеро, Муфтик геть втратив здатність орієнтуватися.
— Коли припиниться випаровування, почнеться злива, — сказав Півчеревичок. — Адже ціле озеро не втримається в небі. Та ще до цього на нас кинеться кошача орда, бо розвіється природна запона.
На лихо, Півчеревичкове пророцтво збулося раніше, ніж гадали. Туман над чашею озера несподівано розвіявся, і все довкола осяяло яскраве призахідне сонце. І тут, заціпенівши від страху, Півчеревичок і Муфтик побачили, як у цьому сліпучому світлі на них метнулася озвіріла кошача зграя.
Автомобіль якраз дістався острівця. Звідси до берега зоставалося ще пів-озера.
— Вперед! — вереснув Півчеревичок, і Муфтик щосили натис на акселератор.
Але тут розпочалася злива. Вода, що зібралася в небі, просто зашуміла в озерявину. Об дах машини порошили важкі струмені. І куди не глянь — нуртує каламутна, збурунена вода.
— Вперед! — знову зарепетував Півчеревичок. — Газуй, інакше потонемо!
Фургон вискочив на берег саме тоді, коли кішки досягли острівця. І це була остання можливість, бо вода все прибувала й прибувала в озеро.
— Невже ми порятувалися? — тихо-тихо спитав Муфтик і зупинив автомобіль.
— Врятувалися, — прошепотів Півчеревичок.
Вони вибралися з машини, хитаючись від утоми, й обійнялися під нестримним дощем.
А проливень ущух так само раптово, як і почався. І тепер із острова виразно долинав несамовитий кошачий лемент.
— Кішки на острові, — урочо мовив Півчеревичок. — Ми заманили їх туди, де вони нікому не заподіють зла. І я скажу тобі, Муфтику, що це і є справжній героїчний вчинок!
Дрібнесенька пташка, радісно цвірінькаючи, пролетіла над ними.
ПРИГОДИ НА ГАЛЯВИНІ
«Тепер я тут, — думав Мохобородько, лежачи нерухомо, — образно кажучи, ніби дерево, у вітах якого пташки звили гніздо. От хіба що дерево стоїть, а я мушу лежати. Опріч того, дерево корінням усотує з землі всілякі поживні речовини, необхідні для життя, а в мене ніякісінького коріння, котрим міг би дістати бодай ковток води».
Від тривалого лежання на місці в нього вже нестерпно нив поперек. Він хотів хоч єдиний разочок випростатися, але не смів, бо й найменшим порухом міг би потурбувати пташку-маму. І Мохобородько відчайно подумав:
«Заради чого я мушу отак страждати?»
Але тут, мов у відповідь на його запитання, він зненацька почув тихесеньке потріскування.
Стривожений Мохобородько підвів голову.
Пі-пі-пі-пі-і! — долинув з бороди тонесенький голосочок.
Перше пташеня виборсалося із шкаралупи.
— Ласкаво просимо, моє малятко! — ніжно прошепотів Мохобородько. — Ласкаво просимо сюди, в цей величезний і хитромудрий світ!
Він негайно ж забув про спрагу й голод, про судому в попереку й інші незручності. Почувався майже батьком цього пташати.
Тоді знову почулося потріскування. І нове піпікання. Це проклюнулося друге пташеня. А потому — третє, четверте і п’яте. П’ятеро пташенят. П’ятірко тендітних життів.
Пташка-мати стрибнула на краєчок гнізда, щоб викинути шкаралупи. Вона, здається, вдоволена своїми малятами. Тепер і Мохобородько побачив їх усіх. П’ять пухнастих клубочків водночас жадібно раззявили крихітні дзьобики.
— Мої пилиночки! — розчулився Мохобородько. — Мої любесенькі! Ось ви і з’явилися на світ. Ви прийшли, щоб по трапити у найдивовижнішу й варту захоплення штукерію, яка зветься життям. Але мушу відразу ж сказати вам, що ви народилися у тяжку, вельми тяжку пору. Хіба вас вітає радісний щебет? Ох ні, мої золотята, пташину пісню урвали. Чи висиділа б вас мама у верховітті, у гущавині шелестливого листячка? Ох ні, вона мусила це робити в бороді, тому що біда спіткала ліс. Тінисті гаї, чарівні квітучі луки сплюндровані кошачою зграєю…