Вони:
— Ми ховаємося. Ми не хочемо воювати!
Дід Борис давай їх лаяти:
— Що ви тут робите? Бій іде! А ви за мішками сидите!
А солдати худі такі. Кажуть:
— Ми не хочемо воювати! Ми додому хочемо! Додому!
Коли тихіше стало, солдати нас провели до іншого будинку. Мама прохала в них бронежилет.
— Дайте, — сказала мама, — один бронежилет. Для дитини!
Але солдати не дали. Собі, сказали, мало. По три на себе вдягли. Боялися дуже.
Ми перебігли дорогу, зайшли крізь вікна в інший будинок. А там вихід завалений. Немає виходу. Потрібно з третього поверху стрибати. Назад не підеш — знову стріляють. Я стрибнула і впала на велику гору битої цегли. Ноги забила та руки подряпала.
А за мною всі пострибали: охнувши, стрибнула тьотя Ася, лаючись, мама, бабуся й дідусь стрибнули вниз, перехрестившись.
Дідусь Борис сина тьоті Асі в повітрі піймав.
Мансур приходив. Приніс борошна на перепічку. Його родина пішла від нас. Ще стріляють, але не так сильно. Вони жили в нас, поки сильно стріляли.
Мансур має друга. Він живе в сусідньому будинку. Вони завжди разом ходять. І в них є подружка з довгим світлим хвостиком. Вона має років шістнадцять. Я її терпіти не можу!
Тьотя Мар’ям приїхала, потім поїхала. Деякі сусіди повернулися. Сусід Рамзес із другого поверху всю квартиру килимами завалив, не пройдеш.
А тьотя Варя, Мансурова мама, прийшла і стала говорити, що все погано. Її чоловік давно виїхав, її з дітьми кинув. Поїхав у відрядження й не повернувся. Знайшов іншу дружину. Мама поворожила на картах і сказала їй, що він колись приїде. Треба чекати!
Я написала вірш:
Мама здуріла. Уночі сильно стріляли. Я несла каганець і впустила. Вибух!!! Банка з рук випала і покотилася.
Підлога загорілась і диван. А води немає.
Ми по воду на колодязь ходимо. Далеко. Там снайпер часто по ногах стріляє. Води в будинку одне відро. Мама вилила відро на підлогу. Дим пішов. А підлога смердить і горить далі. Ми взяли відро в тьоті Мар’ям, ще полили. Пожежа! Мало квартира не згоріла. Я перелякалась. Мама мене побила. А сьогодні вранці притягла до дзеркала й відрізала моє волосся. У мене волосся було нижче плеча. Каштанове. Вона мене обстригла наголо. Сказала:
— Це покарання! Треба бути уважною! Ти мені паркет знищила!
На паркеті всього одна дощечка згоріла. Але мама не пробачила. Побила і волосся обрізала. Я сиділа й плакала перед дзеркалом. Підборіддя тремтіло. Мені було гидко дивитися на себе. Потім прийшла тьотя Валя. Ойкнула:
— Ти, Лено, з глузду з’їхала?!
І мені сказала:
— Чом ти до нас не прибігла? Ми б тебе сховали!
Тепер я вдягла велику хустку. Інакше всі діти будуть сміятись і обзивати мене.
Ми ходили по воду. Труба далеко за садами, де річка Нефтянка. Були діти, жінки. Усі з відрами, бідончиками. Там іноді сильно стріляють з автоматів, ми падаємо й лежимо.
Мама не пробачила за той каганець. Коли багато дітей було, вона підійшла й стягла з мене хустку. Сказала:
— Отак я її покарала! Тепер вона лиса і страшна, тому що була неакуратна й вогонь потрапив на підлогу!
Усі діти сміялися. Промовляли: «Голомоза-лиса, хлібом поділися» — і реготали. А я стояла і плакала. І здається, що мені краще померти, аніж жити. Навіщо я живу?
Поля
Сьогодні день народження. Мені 10 років!
Я у великій хустці, і видно саме обличчя, як у матрьошки. Мама підійшла, обняла мене і сказала:
— Я погарячкувала, мабуть. Ось, візьми!
І сунула трохи грошей.
— Оце тобі на морозиво! — сказала вона.
І пішла у справах. А я сиджу і думаю, що мені не потрібні ці гроші. Мені нічого не треба. Вона не любить мене. Ніхто не любить.
Прийшли тьотя Валя й Альонка. Принесли старе варення з абрикос. Це подарунок.
Ми ходили на консервний завод. Це далеко. Потрібно йти пішки години чотири. Я, мама, Альонка й тьотя Валя.
Там можна взяти кабачкову ікру. Термін придатності минув. Але їсти можна, якщо пересмажити. Усі носять і їдять. Там тисячі банок!