Діти в школі ображають. Обзиваються. Один хлопець спитав:
— Ти росіянка?
Я сказала:
— Так.
Він дав мені ляпаса. Я не знаю цього хлопця. Він не з мого класу. Діти обзиваються на мене та інших нечеченців: «дохлий Єльцин», «Ісусик», «гаскі хак» (російська свиня). Що ми зробили поганого?
Ці діти з Росії приїхали — вони тут на війні не були, як ми. Тепер говорять:
— Усе тут наше. Наша земля. Усіх росіян убити!
До класу я сама не ходжу. Мене б’ють. Одяг рвуть, за волосся тягають. Я вчителя чекаю. Тільки з ним заходжу в клас. А до цього за дверима стою. Ховаюсь. Або в туалеті замикаю двері. Мої зошити порвали. Анжи це зробила. Вона взяла й порвала. Аслан і Мілана мене тримали, а Расул мене ногою бив у живіт. Я одна в нашому класі, кого вважають росіянкою.
Забула написати: взимку померла бабуся Альонки. Бабуся Римма була сувора. Альонку любила. Її ховали на галявині біля будинку. Бабуся Римма мерзла у війну. Голодувала. Вона паралізована була.
В Альонки ще й тато помер. Раніше. Він допомагав людям гасити пожежу і задихнувся. Хоробрий був. Тепер залишились удвох Альонка та мама її, тьотя Валя. Це наші друзі!
Я придумала ось що: у відро налити води, розвести пакетик соку «Юпі». Потім наливати в склянки, класти лід і ходити продавати. Я на Центральному ринку продаю. На мені біла хустка та білий фартух. А сукня зелена, довга. Мама в кафе допомагає, продає пиріжки. За це їй дають пиріжки додому і трохи грошей. Мама працює в чеченців. У них прізвиська «Едик» і «Арлет». Насправді чоловіка і дружину звати інакше. Вони дівчинці-росіянці в себе дали притулок, із сім’ї п’яниць.
А сік я сама продаю. Гроші віддаю мамі. Мало буває. Можна тільки хліба купити і трохи картоплі, але я стараюсь.
Сьогодні я ходила в ряду, де продають батарейки, годинники, касети й шоколад, і зустріла незнайому жінку. Вона купила в мене склянку соку та заплакала. Потім спитала:
— Як тебе звати?
— Поля.
— А мою дочку звали Фатима.
І плаче.
— Скільки тобі років? — питає.
— Десять, — кажу.
— І їй було десять, — сказала жінка. — Вона схожа на тебе як дві краплини води. Її взимку вбило в селі. Снарядом. Одна була в мене дочка!
Потім жінка підбігла до стола та купила велику коробку з шоколадом. Віддала мені й пішла.
Я люблю вчительку географії. Вона живе на зупинці «Берьозка», де базар. Худенька чеченка. Ми інколи разом ходимо додому.
Не люблю математику. Люблю літературу. А вчитель один каже весь час у школі:
— Росіян будемо вбивати! Усі росіяни — свині!
Після його уроку мене б’ють діти. Ніхто не дружить зі мною. Кричать, обзиваються.
В одного хлопчика з першого класу кидали камінням. Хлопчик — росіянин. Російських дітей мало.
Ще в нашому районі вбили бабусю й одну родину зарізали. Інших побили. Ой, що діється!
Бережи нас, Боже!
Поля
Читаю книжки. Мало стала гратися. Раніше ми будували міста з каменів і квітів. Зараз просто граємося в історію. Історія про те, як щось сталося. Потім про це забули, і воно сталося знову. Мама купила ляльку.
Ми їли пиріжки на ринку. Мама сказала, що ми не будемо виїжджати з Ґрозного.
— Нехай, хто хоче, їде! А ми не поїдемо. Тут наша домівка! — сказала мама.
Добре, придумали заняття в школі — не доведеться пропускати рік.
Я в п’ятому класі. Погано, що англійської тепер немає.
Стріляють мало. Війна скінчилась? Тепер буде мир і ми будемо жити?
У класі б’ються. Я не вмію битись і не хочу вміти. Дуже прикро, коли лупцюють за те, що в мене російське ім’я.
Я люблю читати книжки. Інші не люблять. І я стала розповідати історії. Вони слухають. Потім не б’ються.
На ніч я читаю молитву святій Діві Марії, щоб вона захистила мене. І Ангелу-охоронцеві.
На першому поверсі тільки дві квартири: наша і тьоті Мар’ям. А інших квартир немає, тому що поряд овочевий магазин. Там тьотя Аміна торгує. Цукор продає.
Тьотя Мар’ям мене любить. Вона інгушка. У неї багато братів і сестер. Коли на Інгушетію напали, вони ледве врятувались. Старенька мама тьоті Мар’ям ішла з іншими людьми через стежку біля прірви. А згори літав вертоліт і кидав бомби. Багатьох людей убило, дітей.