Поля
Убили старих вірмен. Повісили. Хтось через квартиру це зробив. Убили російську родину: тата, маму і трьох дітей — на зупинці «Автотрест». Зарізали навіть немовля в ліжечку. Я думала: як так можна? Напевне, це дуже погані люди прийшли і всіх убивають.
Чому ми не можемо виїхати? Мама каже: нема куди — близьких родичів нема, житла ніде більше нема, тут квартиру не куплять, іти нікуди. Що ж робити?
У школі знущаються та обзивають щодня.
Мама торгує на ринку, щоб купити їжу. Нервова стала така.
Поля
Родина Ерика й Сашки виїхала з Чечні. Раптово. Поїхали до своєї рідні в Росію. Може, ті приймуть?
Не виженуть?
Як же вони кинули мене? Саму. Боже мій, я вже почала сумувати! Любі мої сусіди. З вами я сиділа без світла, без води, у холодному будинку. Але як мені було радісно від вас. Як тепло! Повертайтеся до Ґрозного!
Руслан, мій вітчим, виїхав у село. Ми з мамою їдемо до тьоті Лейли. Вона мешкає в гуртожитку. Покликала нас справляти Новий рік.
Ми дружимо. Моя тьотя Лейла — інгушка. Вони з мамою працювали разом. Стріляють усюди зі зброї та кидають хлопавки. Боже мій, як же я ненавиджу ці вибухи! Хлопавки! Це огидно. Це — зло!!!
У школі намагаюся з учителем до класу зайти. І за учителем виходжу. Сукню порвали. Зошити й портфель однокласники кидають із третього поверху крізь вікно. Обзивають. Друзів немає. Альонка в іншому класі. Вчиться рідко. Теж боїться.
Я намагаюся читати більше книжок із йоги та буддизму.
П.
1997
Торгую на ринку. Сама. Пиріжками та чаєм. Мама хворіє. Лежить, не встає. Вдома холодно. Немає опалення.
У мами ревматизм. Я намагаюся заробити, принести їжу.
Новий рік пройшов добре. Я поїла салат-вінегрет і котлети! Багато стріляли. Тьотя Лейла співала пісні під гармошку. Прийшли її родичі та сусіди. Усі пили чай з пирогами. А потім хтось приніс пляшку шампанського. Розлили в келихи, і всім дорослим на самому денці дісталось.
Я теж стала просити. Я написала на папірці: «Щоб не було війни». Потім спалила його й кинула в чашку, куди мені налили цілу ложку шампанського! Випила. Так треба, щоб збулось! Але папірець не згорів. Прилип до дна. Довелося його відшкрябувати.
Поля
Приїхав вітчим Руслан. Він сварився з мамою. Їх мирив його друг Шервані, мулла.
Друзів немає. Я сама. Нудьга.
Казку про Русалоньку домалювала.
Сьогодні посварилася з Альонкою. Розповім через що: ми разом ішли до школи. Зазвичай і назад разом ходимо.
Але цього разу в мене уроки закінчились, а в неї було ще чотири уроки.
Я виходила в туалет, повернулася до класу, а торба моя зникла. Хтось сховав. А в мене там ключі від домівки! У дівчинки Зулі теж торба зникла. Її ненавидять, обзивають. Вона — товстенька. Ми з нею вдвох кинулися торби шукати. Нам сказали, що начебто наші торби Лінда забрала.
Я прибігла в клас до Альонки, попросила її пошукати зі мною. Та відмовилась. У трьох кварталах від школи я знайшла свою торбу в снігу. Її туди Лінда кинула. Слава Богу, ключі були на місці!
Повернулася по Альонку. Вона на мене накинулася, тому що уроки в неї закінчились:
— Поліно, де ти була?! Я тебе тут виглядала! А тебе як корова язиком злизала! Ну, що вирячилася на мене, тупице?! Де блукала, кажи? Я до тебе з добром, а ти мені свиню підкладаєш?
Я, хоч і стояла на місці, подумки підскочила від обурення, а тоді відповіла:
— Село ти безпросвітне! Де ти свиню бачиш? (Це я, звісно, спеціально.) Яка корова?!
І все їй розповіла, думала, вона зрозуміє. Та Альонка обурено вигукнула:
— Невдячна! Я чути нічого не хочу!
На те я відповіла:
— Іди до біса, де й раніше була. — І звернула в провулок.
На цьому закінчилася наша дружба. Прикро.
Поліна
Нашого вчителя біології звати Ходжа Назірович, або просто Насреддин. Насреддин росіян терпіти не може. На дух не переносить через війну. На уроці «Культура Чечні», яку він також веде, завжди розповідає:
— Діти! Ви ніколи з росіянами не спілкуйтеся! Вони їдять свиню — це брудне м’ясо. Росіяни люблять собак, а це погані істоти. Росіяни не давали чеченцям спокою ніколи. Росіяни були тваринами й залишаться ними!