І т. д. Мені хоч на цей урок не ходи. Я мовчки сиджу і думаю: «Я що, взяла автомат і чеченців убивала? Я ж завжди всім людям допомагала. Нас же всіх разом бомбили!»
І зненацька сьогодні він мене вигнав з уроку. Нізащо. За те, що я росіянка. Але я ж нічим за нього не гірша?
Я, щоправда, часу не гаяла: покаталася на гірці біля школи.
А все ж таки краще любити собак і бути росіянином, ніж бути таким, як наш учитель. Правда?
Поліна
До школи не пішла. Хворію. Прибирала в усій оселі, читала «Моряк у сідлі», про Джека Лондона.
І хочу тобі розповісти сон, який бачила моя мама. Він не має назви, але я можу придумати. Наприклад, «Кінець світу».
Моя покійна бабуся Галина з’явилась уві сні й сказала:
— Земля гине!
— А як же люди? — спитала мама.
— Земля загине від вогню. Залишиться тільки чорне каміння.
— Але люди…
— Їх переселять.
— Туди, куди всі йдуть, — спитала мама, — потрібно брати речі? Люди беруть!
— Ні, — відповіла бабуся. — Брати нічого не треба — там усе дають.
І, немов на продовження цього сну, мені теж наснився сон. Я назвала його «Страшна пригода».
Невидимий голос промовляв:
— У 1999 році буде сильний землетрус. З гір попадає каміння, а частину суходолу захопить океан.
Я бачу себе: біжу попереду обвалу, повз каміння, з Альонкою, моєю подругою. Ми шукаємо воду. У мене в руках старовинний глек зі срібла!
Попереду прірва. Тут, на нашому боці, я бачу знайомі обличчя: Альонку, маму, тьотю Валю, Ерика, Сашку, Ваську, Мансура, Мусліма, Хаву, тьотю Мар’ям, тьотю Фатиму… та інших.
Нам усім важливо перебратись на протилежну частину прірви. Більшість людей летить у прірву, але я, мама, Альонка й тьотя Валя перебрались якимось дивом.
А невидимий Хтось знову каже вві сні:
— Потім на планеті Земля не буде води, і люди помруть!
Страшно, правда?
Я, поранена, кудись бреду, спотикаючись, і бачу в пісках великий інопланетний корабель. Він начебто прилетів урятувати хоч декого з нас. На ньому я піднімаюсь у Всесвіт із тими людьми, кому вдалося врятуватись. І бачу звідти, як наша планета, мов бойова граната, розривається на шматки. Землі більше немає!
Немає нічого, крім маленьких уламків-комет. Я реально відчуваю удар вибуху. Інопланетний корабель відкидає в простір.
А за Нострадамусом, кажуть, буде атомна війна.
Польді
Була в школі. Нас пересадили за різні парти. Я сіла на другу від учителя.
Хлопець, який давно до мене чіпляється з розмовами, прив’язувався і сьогодні. Його звати Мага. Він на рік старший за мене. Має дванадцять років.
— Поліно, а в кого ти віриш? — не без єхидства спитав Мага. — Скажи нам!
— У добрих людей, — відповіла я. — У таких, як ти — ні. А що?
— А ти скажи: в Аллаха, наприклад, чи в Ісуса Христа? — продовжив він, розвалившись на моїй парті.
— Тебе це так турбує? — сказала я, відчуваючи в усій цій розмові чергову підставу. — Втім, відповім: я вірю в Бога, а як він називається, мені особисто все одно.
— Біблію та Коран читаєш? — уже більш милостиво спитав Мага.
— І те й інше.
— Ну, молодець! У рай потрапиш! — засміявся він. А потім додав: — Коли що, ти забереш мене туди?
— Подивимось! — я теж засміялась. — Але, боюсь, тобі там буде нуднувато.
І тут він несподівано каже:
— Можна, я тебе додому проведу?
— Навіщо марно турбуватись? — Це все, на що я спромоглася.
— Ну й гаразд. Як хочеш!
І пішов. Я невимовно зраділа — дуже вже набрид. Прямо як мішок з камінням.
Після того як Мага пішов, до мене підбігли дівчата. Одна з них — із банди в нашому класі. Її звати Лінда. У нас є така банда багатих чеченок у класі — еліта. Її очолює Лур’є-Левиця. А Лінда — одна з її служниць.
— Поліно, або ти будеш нам підкорятись, або ми тебе вб’ємо! — нахилившись до мене, сказала Лінда. З нею поруч стояли ще п’ять служниць Лур’є-Левиці.
— А я не помру! — весело заявила я, мені все ще було смішно від розмови з Магою.
— Йди до біса! — закричали дівчата.
— Отак?! — сказала я й додала: — Без вас нізащо. Чого я піду до ваших знайомих без вас?
Вони довго думали, що відповісти. Нічого не придумали. Розізлились і пішли. А я сиділа й реготала, доки «Біологія» не підступила.
Я йду до школи. По-моєму, в школі немає нічого гарного. Але все ж таки послухай мою розповідь. Сьогодні вранці я прийшла в клас. Лінда мене вигнала з мого місця і звеліла всім, хто не входить у банду, сісти на їхній розсуд. На мене вона була люта ще через учорашнє. З Ліндою ніхто зв’язуватися не став. Вона страшенна пискля й нахаба. Одна з найвірніших соратниць Лур’є-Левиці.