А нещодавно була бесіда Альончиної мами з нами. Вона говорила, що дівчат крадуть і продають у публічні будинки за кордон. І хоч і я, і Альонка дуже хочемо подорожувати за кордон, але тільки не в цей «будинок».
Ми вже дійшли до траси, аж раптом на величезній швидкості до нас помчала блакитна машина. І уявіть: вона зупинилася саме біля нас! Відчиняються двері, а навколо жодної людини. Поля, пустирі, бетонний паркан… Ні, ви тільки уявіть! Альонка відразу стала поводитись, як боягузка, а я не встигла злякатись, тому що з машини виліз здоровенний дядько! Альонка (це її мама навчила) стала тікати й кричати:
— Допоможіть! Швидше! Рятуйте!
А я стала як укопана. Після того, як метрів на десять відійшла від машини. Дядько подивився, як тікає Альонка, і від подиву його обличчя стало схожим на огірок.
— Дівчинко, — сказав він, — а ти не знаєш, де Полонська вулиця?
— Ні! — відповіла я і побігла наздоганяти Альонку.
Ми вже майже добігли з нею до межі пустиря, аж бачимо: машина знову за нами їде.
— Ой, Поліночко, ми влипли, — каже Альонка. — Ну, прощавай, матусю!
— Дай руку! — сказала я, і ми побігли так швидко, як могли.
Утекли. Альонка впевнена, що то був бандит із великої дороги.
— Ніколи я більше не піду гуляти пустирем, — сказала подруга. — Якщо таке ще трапиться, я не переживу!
І що ви думаєте?! Ледь ми дійшли до згорілої п’ятиповерхівки, яка утворює з наших чотириповерхових будинків верхівку літери «П», знову зупинилася машина. З неї вискочив чолов’яга і спитав:
— Діти, де тут живе тьотя Зара?
— Не знаю, — відповіла я.
Альонка затрусилась від страху і, не відповідаючи нічого, побігла до своєї мами.
— Що ти робитимеш, якщо мене в машину схоплять? — поцікавилася трохи згодом я.
— Звичайно, тікатиму якнайдалі, — чесно відповіла Альонка.
Я мало не знепритомніла.
— А ти? — про всяк випадок спитала вона.
— Розіб’ю в машині скло, повідомлю на військові пости. Знайдуть! — відповіла я. — Пости по всьому місту. Непомітно не виїхати.
— Не буде діла. Краще втекти!
Я не стала сперечатись: якщо людина не хоче боротися, у неї ні з чого не буде діла.
Поля
Знову посварилася з Альонкою. Ми йшли зі школи: я, Альонка й Зуля. Зуля — чеченка, але інші з нею не дружать, обзивають. Вона з бідної родини й пухкенька. Раптом Зуля каже:
— Альонко, маєш брата?
— Немає в мене в роду братів, — відповідає Альонка.
— А Лука?! — питаю я, згадавши, що в неї є двоюрідний брат, у якого вона таємно закохана.
Альонка бігом помчала вперед і кричить звідтіля:
— Яке тобі діло до мене та моїх родичів, нахабна тварюко?!
Я прямо, сказати б, отетеріла.
Зуля вчилася з Альонкою разом у першому класі, в іншій школі. Тож про Альонку вона й так усе знала. Почувши, як Альонка лається, Зуля пішла іншою дорогою. А я побігла наздоганяти Альонку. Я зовсім не зрозуміла, чим її образила.
— Що сталося? — питаю.
— Ти їй усе розповіла!!! — волає Альонка і люто ногами стукотить. — Як я кохаю його, розповіла; що він, коли виросте, моїм чоловіком стане, розповіла!
— Нічого такого я не казала…
— Ага, брешеш! Дурепа! Сволота!
І йде далі, мов і не було нічого. Я її погукала, показала їй мовчки непристойний жест із середнім пальцем, який бачила в крутому американському кіно, і теж пішла в інший бік. Ну, не дурна ця Альонка? А може, і я.
Пауліна
Помирилася з Альонкою. Спитаєш: як? Дуже просто: вона вийшла з дому і сказала:
— Полю, пробач мені заради Бога! — і таку фізіономію скорчила, що я стала сміятись і відразу їй пробачила.
Але виявилося, вона попросила пробачення, тому що їй тьотя Валя звеліла. Ну, нічого. Головне — мир!
А вчора був такий випадок. Просто фантастика! Спочатку я з мамою ходила на ринок торгувати. Прийшла додому, а в мене горло болить. Вирішила відпочити. Розтерлася розтирачкою, випила таблетки. А моя матінка пішла до сусідки, тьоті Мар’ям. Я замкнула за нею двері, взяла в руки книжку «Рижик», про хлопчика, світло лишила ввімкненим (щоб не заснути), лягла і… заснула.
Спала я, мабуть, довго, і от що з цього вийшло: мама сиділа в тьоті Мар’ям у гостях. Туди ж прийшов мій вітчим Руслан. Мама й Руслан захотіли потрапити додому, але де там! Я не прокинулася б і від гарматного пострілу. Вони з півгодини тарабанили у двері, а я їх не чула!
Потім, злякавшись, що зі мною щось трапилось, тьотя Мар’ям, мама й Руслан почали складати історії на тему: «Бідна дівчинка залишила двері незамкненими, і до неї прийшли вбивці». Ні, ви тільки уявіть: «бідна дівчинка» — це Я!