П.
Я сиджу в коридорній ніші на матраці. Навколо стрілянина. Б’ють прямо по будинку.
Учора я спала в тьоті Валі, Альончиної мами. У нас немає де спати. Усі сплять на підлозі й на дивані. Нікуди ноги покласти.
Чому почалася війна? Ми ходили з мамою на Марш миру восени.
Сусідку з нашого будинку поранило в ноги. Вони спухли. У будинку поряд дядькові відірвало руки.
А коли ми ховалися в ніші під час обстрілу, за вікном влучило в машину снарядом.
Машина хотіла виїхати з міста. Там були чоловік, жінка й діти. Жінку сильно поранило, а інші разом загинули. Жінка кричала-кричала, а потім теж померла.
А я вуха затулила руками й лежала на підлозі. Я не могла слухати, як вона жахливо кричить. Потім сказали, що вона була вагітна. Їхні тіла забрали. Від машини майже нічого не лишилося.
Улітку ми з Альонкою ховали жуків і черв’яків. Кожному зробили могилу й поставили надгробок із камінця.
Але потім не знайшли мертвих. І тоді я вбила двійко нових жуків і теж прикопала. Вирішила — нехай цвинтар буде поважнішим. Дурепа!
Але й це ще не все. Коли я провідувала дідуся в лікарні, то вчинила дуже погано. Я обдурила його. Обдурила. Як це погано! І Бог покарав мене. До нас прийшла війна.
Надворі були російські солдати. Вони вивели всіх надвір.
Хлопців роздягли догола й дивилися. Мені було дуже соромно. Навіщо вони зняли з них одяг?
Тітки й баби лаялися. Солдати сказали, що шукають слід. Слід від ремінця начебто. Від автомата. І одного хлопця кудись повели. Хоча сліду ніхто в нього не бачив. Цей хлопець просто повз проходив.
У нас документи дивилися.
Ми провідали дідусеву квартиру. Там російські солдати. Вони підлогу зняли. Немає паркету. Дірка. Вони вогнище палили.
Спалили Пушкіна!!! Страхіття! Жах! Обід варили.
Мама з ними розмовляла. Сварила. Вони покивали довбешками. Мама каже:
— Їм років вісімнадцять! Не розуміють, що чинять!
А так, як на мене, великі дядьки. Один був із вусами. Вони там живуть і стріляють.
У дідусеву квартиру влучило снарядом. Її розбито. Телевізор солдати розстріляли. Чому?
Ми були на базарі «Берьозка». Там продавалися перепічки, цигарки, солоні огірки.
Під час стрілянини всі тікали, ховалися.
Назад ішли, дивимося: бабуся. Везе щось на санчатах. Ковдрою накрите. Мама вирішила, труна. Ледве йде бабуся. Їй років вісімдесят. Сиве волосся з-під хустки. Навколо стріляють. Але вона глуха. Не чує навіть.
Мама взялася допомогти. Через трасу санчата перевезла. І тут вітер, ковдра впала. Ми дивимось, а це зовсім і не труна, а новий холодильник у пакуванні. Бабуся його десь украла.
Усі крадуть. І тьотя Г., і тьотя А., і тьотя З., і дядько К., і Х., і М.! Усі зранку беруть тачки. Йдуть. А потім приходять, приносять килими. Посуд. Меблі. Дві-три людини не крадуть лише. Юрій Михайлович не краде, і ще кілька сусідів не крадуть. Інші сусіди кажуть:
— Російські солдати крадуть!
І це правда.
— І ми будемо красти! Однаково добро пропаде.
І роблять так.
З будинку навпроти найбільш невтомний — дідусь Полоній. Він раніше у в’язниці працював. Наглядачем. Тепер по п’ять разів за день тачки тягне. З ним близько десяти друзів. Сваряться інколи, кому що дістанеться. Прямо надворі галасують.
А з нашого будинку відзначаються тьотя Аміна й тьотя Рада.
Ми пішли до центру: я, мама, тьотя Валя й Альонка. І теж зайшли в приватний будинок. Там чай був. Ми взяли по одній коробочці. Потім я побачила ляльку. Це був пупсик. І я його взяла. Альонка знайшла олівці. А мама нічого не взяла. Сказала, що її мало не вбив снайпер. Снайпер стріляв у маму. Адже соромно, якщо вб’є в чужому будинку і тебе знайдуть як злодія.
— У нас удома купа своїх речей. Дівати нікуди! — сказала мама. — Ходімо додому!
І ми пішли.
Ми ходили до церкви. Вона за мостом, де ріка Сунжа. Сунжа брудна, каламутна. Церква від снарядів похилилася.
У неї не раз влучали. Навколо будинки, як після страшного землетрусу: начебто були будинки, а тепер тільки частина стіни.
У церкві давали солоні помідори й макарони в стаканчиках. Бабусі були росіянки, і тьоті-чеченки були. Дітей багато. Баби на них бурчали.