Навіщо йому ці коліщатка? Ну, звичайно, для візка. З шкаралупки лісового горіха він зробив собі тарантасик, а з моху намостив зручне сидіння. Знизу він проколов шкаралупку шипшиновими колючками й встромив у дірочки вісь із коліщатками. Зробив ще дві дірочки спереду й приладнав голоблі. В цю колісницю, наче якогось коня, Ферда запріг Слимака. Потім зробив ще й батіжка, відв’язав поводки від куща, надів свою торбинку й — цьвох-цьвох! — ну поганяти Слимака. І все це він змайстрував так швидко, що навіть бджола не встигла б усе це помітити. А в неї ж бо, кажуть, по сто очей з кожного боку!
Ото було диво! Слимак прокинувся й ніяк не міг узяти втямки, що то скоїлося; вистромив голову, але що діялося ззаду — не бачив. Що то воно гамселить його по черепашці? Слимак крутнувся, хотів схопити те щось, але не зміг. Що було робити? Тікати! І він пустився бігти. Ви знаєте, як-то Слимак бігає. А Ферда по ньому знову: цьвох-цьвох!
Звідусіль почали збігатися комахи. Прибігли маленькі жучки, сонечка, з трави визирнув коник, а з межі примчав у своїх чоботях-скороходах жук-стрибунець. Од реготу аж лящало навкруги.
«Оце штука! Слимак удає з себе трактора! А той Мураш на візку як набундючився!»
А Муравлик у своєму тарантасі й справді бундючився та строїв комахам міни. Сонечка радили іншим повилазити на стебла, бо звідти краще видно. Ковалик біг попереду Слимака й перекидався через голову, а жук-стрибунець кружляв навколо візка, глузливо запитуючи Слимака:
— Чого це ви так квапитеся, дядечку, глядіть, ще впрієте, навіть я за вами не встигаю!
Та все було б байдуже, коли б цієї оказії не побачив жук-проноза турун. Як тільки Слимак порівнявся з ним, турун засміявся у вуса, плеснув у долоні й гукнув зеленого коника-цвіркуна, сивого гедзя, двох комариків та джмеля, щоб ті заграли щось у похід.
Цвіркун, як відомо, мастак на витівки. Він став попереду зі скрипкою, за ним двоє комарів з кларнетами, потім гедзь з трубою і джміль з барабаном. Всі разом вони як гримнули: «Бум, бум, бум, тра-дра-та, тра-дра-та, трам-тара-та, ра-та-та», аж луна покотилася навколишньою лукою.
Всі комахи, зрозуміло, збіглися на музику й почали марширувати.
Ви навіть уявити собі не можете, як лютував Слимак. Він повз через гори й долини зі швидкістю слимачого експреса, поки, нарешті, видерся на польову межу біля купки каміння. Це була звичайна купка каміння, проте вона чимось сподобалася Муравликові. Глянувши праворуч, потім ліворуч, він узяв потихеньку свою торбинку й вискочив з візка так спритно, що ніхто й не помітив.
А Слимакові Ферда послав навздогін поцілунок рукою: «Дякую, пане Слимаче, що довезли мене сюди». Та розлютований Слимак нічого не чув і не бачив — щодуху сунув далі. Всі інші комахи весело крокували під музику. Кажуть, що вони дійшли маршем аж до ставка, але чи справді це так, я не знаю.
ПРО ТЕ, ЩО СОНЕЧКУ ДО ВПОДОБИ, АЛЕ ПРО ЩО ТРЕБА СПОЧАТКУ ПИТАТИ В МАТУСІ
Поки ніч розпрощалася з вечором і привіталася з ранком, на межі біля купки каміння виросла гарненька хатинка. Підвалини її були муровані з піску, замішаного на слимаковій слині, за балки правили галузки, стіни були виплетені з трави, а дах — складений з кусочків кори. Один димар був з трубчастого стебельця кульбаби, а другий — мурований з цегли. На дверях красувався напис: «Муравлик Ферда, майстер на всі руки»; біля дверей — лавочка, а на тій лавочці сидів дуже задоволений Ферда і дригав ногами.
Бо що йому лишалося робити? Плакати й нарікати на те, що загубив свій мурашник? Е, ні! Проживе якось і сам.
І отак, гріючись на сонечку, Ферда раптом почув, як щось задзижчало над його головою. Ось те щось сіло поряд на камінь, сховало крильця під надкрилля і якусь мить опоряджало свої шати. Це була якась панна Сонечко. Вона вдавала, що не бачить Муравлика, й чекала, поки він сам підійде до неї.
— Так це ви той пан, — спитала Сонечко несподівано, — що вчора їхав у чудернацькому тарантасі?
І, діставши дзеркальце, вона поправила зачіску на чолі.
— Звичайно, що я. А правда — то був чудовий тарантас? — запитав у неї Муравлик. Панна Сонечко йому дуже сподобалася.
— Ще б пак! Я теж хотіла б такий мати, — зітхнула панночка. — Тільки не з Слимаком в упряжці, як то було у вас, — додала вона трохи ущипливо.