А тоді спробував, як діятиме його винахід. Полоскотав тлю під підборіддям і закричав їй на вухо:
— Вставай, вставай, корівонько, бо вже рання годинонька!
Корова прокинулась, злякалася, що Ферда буде її ганяти, й побігла. Та тільки вона рушила, тільки вперлася ногами, колесо почало обертатися, і що швидше бігла тля, то швидше оберталося воно. Словом, це був такий пристрій, як ті коліщата, що в них бігають білки в зоопарках.
І цим колесом Ферда вирішив рухати ліфт. Тільки полоскотав тлю під підборіддям — колесо закрутилося. Оце був мотор! Ферда дав йому вчену назву «Тлерух». Уранці, коли в стайнях надоїли молока, на всі поверхи почав підійматися ліфт, який рухався від колеса. В кабіні було повно бідонів. Де потребували молока, там брали один бідон. Фердині немовлята, звичайно, діставали найкраще молоко — самі вершки.
А чи знаєте ви, хто той ліфт обслуговував? Ніженька! Ніженька з вивихнутою ногою, яка тепер була в нього в гіпсі. Він сидів у м’якому кріселку, а над ним були кнопки. Він натискав якусь і — гу-у-у! — з третього поверху був на сьомому, натискав іншу — гу-у-у! — ліфт спускався аж до льоху, і — гу-у-у! — зараз їхав аж до двадцятого поверху, найвищого в мурашнику.
Ото мав Ніженька забавку! Всі йому заздрили. Куриголоско теж хотів би їздити, хотів натискати кнопки і їздити — гу-у-у! — вгору і — гу- у-у! — вниз, але Ферда не дозволив.
— Ні, — сказав. — Це забавка тільки для Ніженьки. Буде їздити ліфтом, аж поки звихнута нога в нього загоїться.
Куриголоско послухався, бо був розумний мурашка. Трумбелінек — той би не дав себе так легко умовити.
ТРУМБЕЛІНКУ, УТІКАЙ, ЗА ТОБОЮ — РОГАТИЙ
Де, власне, мандрує Трумбелінек? А ось тут! Подивіться. Саме зараз він тікає й кричить «рятуйте!», а за ним щось мчить, щось женеться. Схоже на великого змія. Уже тримає його. Швидше, рятуйте!
Але ніхто не встиг допомогти. Трумбелінек спотикнувся, простягся на землі, а змій — о жах! — могутнім стрибком підскочив і накрив його. Всі завмерли від жаху. Ніхто не одважувався рятувати, ніхто не насмілювався навіть поворухнутися. Тільки Ферда обережно підходив навшпиньки.
Чи не завдасть йому лиха змій? Чи не вкусить? Чи не задушить? Мабуть, ні, бо змій навіть не поворухнувся, коли Ферда торкнув його.
— Забиймо змія, — прошепотів Ферда і озирнувся, шукаючи якоїсь зброї.
Мурашки подавали йому молот, сокиру, а один — навіть цілі двері, щоб Ферда тримав їх перед собою, як щит.
Та Ферда взяв тільки лозину й, коли брав її, нахилився низенько, щоб ніхто не бачив, як він сміється.
— Дивіться, йде на змія з самою лозиною. Оце герой, — шепотіли вражені муравлики.
Ферда справді йшов тільки з лозиною. Підійшов до змія — лясь, лясь! — і почав ляскати по ньому, наче по килиму.
— Ай, ай, ай, а-ай! — пролунав розпачливий крик.
Але то кричав не змій, а Трумбелінек.
— Не кричи, Трумбелінку, я маю тобі відплатити трохи за бабу-ягу, — заспокоював його Ферда, б’ючи змія так, щоб найбільше перепало Трумбелінкові.
Сказати вам правду, то був ніякий не змій. То була довга пелюшка для лялечок. Я зараз вам розповім, як усе сталося.
Як ви знаєте, коли мурашеня добре вгодується, стане товсте й далі вже не може вирости й на волосок, воно засинає. Засинає й не прокидається, хоч би що ви з ним робили. Тоді нянечки беруть його на руки й односять у спочивальню, щоб сповити. Краять довгі куски матерії, намазують їх трохи клеєм, а тоді сповивають сонну дитинку так, щоб ані волосинка не виглядала. Роботи при цьому в них невпрогорт, це зрозуміло. А наступними днями лялечку треба провітрювати й вигрівати, аж поки з неї вилупиться справжній мурашка.
І от що сталося. Трумбелінек такий причепа. Всюди лізе, скрізь устромить носа, увесь час йому хтось має зауважувати, щоб він дав спокій. А саме того дня Трумбелінек прийшов до спочивальні й почав там чіплятися до сонних малят. Тягав їх за чубчики, одкривав їм очі, лоскотав загорнуті лялечки й усіляко намагався їх збудити.
— Бачили такого шибеника? — закричала одна нянечка, не відриваючись від роботи.
— Проженіть того хлопця! — сказала друга.
— Давайте провчимо того хлопчака! — мовила третя. Вона тримала в руці кінець намазаної клеєм пелюшки і — лясь! — вдарила ним Трумбелінка по спині. Та ще й сказала йому навздогін:
— Утікай, за тобою — рогатий!
Трумбелінек був дурненький і повірив, ніби за ним справді женеться щось рогате, й помчав щодуху. Приліплена пелюшка летіла за ним, як змій, і кожен думав, що той змій тримає Трумбелінка й хоче його, мабуть, з’їсти.