Над високою ялиною пливла густа хмара. Вона вирувала, крутилася, тремтіла. Оддалік, так само високо в повітрі, здіймалася інша така ж хмара... Це були рої женихів і наречених, які вже вилетіли з інших мурашників.
— Дзззз... — задзижчало й зашуміло раптом над нашим мурашником, аж усі принишкли й приплющили очі. Коли ж отямились і роздивилися навколо, біля них не було жодного жениха, жодної нареченої. Усі полетіли високо вгору до весільних роїв. Там вони й залишаться з іншими і вже ніколи не повернуться.
Тільки ті два найвродливіші женихи полетіли просто до сусіднього мурашника, де на них у замкненій кімнаті чекали дві наречені, майбутні королеви.
— На ці рої треба подивитися через підзорну трубу, — закричав зворушений Ніженька й пострибав на своїй здоровій нозі в мурашник по підзорну трубу. За ним поспішило багато інших, отже, за мить нагорі здійнявся цілий ліс підзорних труб.
— Бачите? Там п’ять наших наречених! — вихвалялися нянечки, що дивилися на рій над високою ялиною.
— Гей, а он там теж є одна наша. Як до неї всі летять! Коло неї упадають аж десятеро женихів! А звідки ті женихи? — цікавилися муляри, які стежили за роєм над верхівкою гори.
— Нашим хлопцям теж непогано. Хоч куди глянь, скрізь до них летять найкращі наречені, — з гордістю повідомляли мисливці.
Словом, куди прийшли жених чи наречена з крапчастою хустинкою, там зчинялася метушня, бо всі хотіли одружитися тільки з ними.
Аж до вечора на мурашнику не переставали дивитись у підзорні труби на весільні рої і спостерігати, як там женихи сватаються до наречених, як кожен вибирає того, хто йому найбільше до вподоби, і як пара за парою зникають, щоб десь на землі закласти власний мурашник.
ПРО ВЕЛИКУ ФЕРДИНУ ТАЄМНИЦЮ, ЯКУ ТРУМБЕЛІНЕК ПОТІМ ВИКАЗАВ
Тільки Ферда не ловив гав. Він працював унизу, працював на всіх поверхах, щось перебудовував, тягав візки з-під молока, а на нічну зміну взяв собі на допомогу Куриголоска, Трумбелінка та Ніженьку. Вони заприсяглися, що нікому нічого не викажуть і допоможуть Ферді підготувати несподіванку, якої мурашник ще не знав.
Тільки вранці, коли всі почали братися до роботи, Ферда врочисто заявив, що так святкувати не годиться. У нас, мовляв, свято повинно бути особливе й для женихів та наречених із сусіднього мурашника треба влаштувати весільну подорож.
— Але яку? І куди? Адже королева їх нікуди не пустить! — питалися всі.
— Це вже мій клопіт, — сказав Ферда. — Тільки покличте їх сюди!
Негайно вислали послів по молодих. Хоч стара королева й не хотіла їх пускати, та коли їй пообіцяли, що молоді неодмінно повернуться до її мурашника, вона дала згоду.
Молоді ще не скинули крил, ані свого шлюбного вбрання. Приїхали вони в двох каретах і з цікавістю чекали. Що буде далі? Що то Ферда для них приготував? Вони трохи соромились, бо на них прийшов подивитись увесь мурашник.
Але Ферда вже взяв молодят за руки й сказав:
— Я вас покликав, любі молодята, щоб ви поїхали у весільну подорож. Ви не будете літати по лісах, де вас могла б пташка дзьобнути, ані плисти по водах, де вас могла б хребтоплавка ковтнути, ані лазити по горах — там би ви ще заблукали. Я приготував вам подорож у наш мурашник, щоб ви нікуди не зникли.
— У мурашник? — розчаровано перепитали молодята. — Але ж ми там усе знаємо!
— Нічого ви не знаєте, ось побачите, сказав Ферда. — Тож швидше сідайте!
Куриголоско витяг візочок, а за ним і другий, кожен на дві особи.
— Ту-ту, вже їдуть, ту-ту! — закричав Ферда, коли пари посідали, й штовхнув обидва візочки в найближчий темний хід.
— Що це буде? — питали молоді, злякано притулившись одне до одного. — Яку це штуку нам Ферда устругнув?
Аж тут уже побачили. З пітьми раптом випливла велика таблиця з яскравим написом: «Фердина весела дорога». Під таблицею навстіж розчинилася заквітчана брама.
— І-і-і-і! — запищали молоді, бо вже знову пірнули в цілковиту темряву.
Та враз спалахнуло світло, й перед мурашками відкрився театр.
У освітленій кімнаті Трумбелінек з трьома горщиками на голові ловив стоногу. Але він нічого не бачив, бо горщики зсунулися йому аж на плечі. Стонога теж була із зав’язаними очима. Так вони бігали назад і вперед, а Трумбелінек щоразу ловив то якусь нянечку, то вусату ляльку, а ті пищали ще голосніше, ніж глядачі.
Раптом — «гу-у-у-у!» — молоді знову помчали в темряві, а тоді враз — блись! — спалахнуло яскраве світло. І тут у низьких сінях Куриголоско сварився із Джмелем. Людоньки, ото був концерт! Куриголоско кричав високим голосом, Джміль — басом, а мурашки навколо від сміху аж падали!