— Нема закурити?
Тарасюк подав поліцейському пачку сигарет.
— Чому одну? Беріть з півдюжини! Стояти ж усю ніч!
— Мабуть, ви маєте рацію, — добродушно промимрив той. — Це лише так кажуть: “трошки”…
— В порівнянні з вічністю одна ніч — зовсім небагато, — зауважив Григорій, клацнувши запальничкою.
Поліцейський, підморгнувши Тарасюкові, прикурив свою сигарету і як зачарований втупився очима в запальничку.
Запальничка й справді була незвичайна: золота ракета з іскрами, що вилітали з дюз.
…Віддалік почулося натужне гудіння, а через кілька хвилин з-за повороту випливли сліпучо сяючі фари.
Поліцейський засвітив зелений ліхтарик.
Земля задвигтіла, і мимо Тарасюка повільно проїхав тягач із причепом. Слідом за тим вдалині знову почувся натужний гул.
— Ну й здоровенні! — захоплено сказав Тарасюк. — Не автомобіль, а цілий вагон! Ви не знаєте, скільки може підняти така махина?
— Сімдесят тонн! — з гордістю повідомив поліцейський.
— Закладаюсь на запальничку, — тихо мовив Григорій, — що на третій раз відгадаю, який вантаж вони везуть!
Поліцейський підійшов трохи ближче і явно зацікавленим тоном спитав:
— А якщо не вгадаєте?
— Раз козі смерть! — розсміявся Тарасюк. — Якщо не вгадаю, доведеться купувати нову.
Вогненні очі наступного тягача появилися з-за повороту.
Поліцейський засвітив червоний ліхтарик.
— Що трапилось? — крикнули з кабіни, коли тягач із страшним скрипом зупинився за два кроки від Тарасюка.
— Перевірка! — оголосив поліцейський, легесенько підштовхнувши Григорія до причепа, а сам, з більшою спритністю, ніж можна було передбачити, глянув на його кремезну постать, скочив на колесо, підтягнувся й зазирнув за високий борт.
— Ну! — нетерпляче шепнув він.
— Атомна бомба! — вимовив Тарасюк трагічним шепотом.
Поліцейський презирливо фиркнув:
— Раз!
— Нова дзвіниця для монастиря святого Гільйома?
— Два!
— Марсіанський корабель для туристів?
— Три!.. Ану лізьте-но сюди!
Григорій не барився. Одним стрибком він вискочив на колесо і зазирнув у кузов.
Там було порожньо!
Поліцейський з переможним виглядом подивився на Тарасюка, перший зіскочив з при-цепу, люб’язно подав Григорієві руку і засвітив зелений ліхтарик:
— Все гаразд! Можете їхати!
Випустивши на Тарасюка хмару дизельного диму; тягач заревів і тяжко зсунувся з місця.
— Ну як? — весело запитав поліцейський,
— Не хочеш — не берись, а взявся — не журись! — в тон йому відповів Тарасюк і віддав запальничку.
…Лише на світанку, коли довга колона тягачів, натужно ревучи, поїхала в зворотному напрямку — до Бейрута, старенький “додж” зміг рушити далі.
Поліцейський доторкнувся до фески і вклонився Григорієві, наче старому знайомому.
Через дві години машина їхала кривими вуличками Хірбету, утвореними — як і скрізь на Сході — не будинками, а глухими парканами із саману.
— В готель? — стомлено запитав шофер.
— Спершу до піраміди!
Проскочивши Хірбет за якихось п’ять-шість хвилин, “додж” заплигав по ґрунтовій, покрученій важкими скатами тягачів дорозі, потім виїхав на кам’янисте плато з залишками цегляних, як видно, дуже давніх споруд і, нарешті, зупинився.
Поламані кущі, погнуті стовбури молодих дерев, глибокі відбитки шин на землі — все це, без сумніву, свідчило, що тягачі були тут. Але для чого? На засипаному щебінкою майданчику, що нагадував справжнє футбольне поле, були розкидані невеликі валуни. А далі, скраю горба, височіла знайома Тарасюкові з десятків фотографій тригранна піраміда.
Перестрибуючи через дрібне та оминаючи на бігу велике каміння, Тарасюк, засапавшись, підбіг до камінного велетня і кроків за двадцять від нього зупинився.
Ближче підходити не хотілося. Дуже великі предмети краще розглядати на віддалі. Григорій стояв і думав про тих, хто лишив цей дивний знак. Знак чого? Поки що, на жаль, цього ніхто не знає.
Григорій підійшов до піраміди і поклав долоню на її шерехату грань.
І одразу ж відсмикнув руку, сильно вражений.
Чи він збожеволів, чи тільки що зробив велике відкриття. Хірбетська піраміда була збудована не з пісковика. І не з базальту, не з доломіту, не з граніту, не з мармуру…
Григорій ще раз погладив стінку, уважно оглянув її, машинально всунув у рот сигарету, чортихнувся, не знайшовши в кишені запальнички, і з хвилину простояв, глибоко роздумуючи.
— Нісенітниця! — нарешті вигукнув він. — Неймовірна нісенітниця! В старовину не знали залізобетону!