Правильно чи неправильно він зробив, віддавши рукопис у редакцію?
Доказів походження саммілітів у нього ще немає. Але чому ж він повинен корпіти сам, ніби середньовічний алхімік, і зберігати мовчання, якщо впевнений — впевнений! — що йому пощастило натрапити на першу стежинку, яка приведе до відкриття?
Матвій тримає на долоні напіврожеву краплю, яка мерехтить у слабкому світлі настільної лампи.
— Хотів би я глянути на тих, хто тебе нагрівав]
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Д’Артаньян де Тарасюк
На дверях, на тому місці, де звичайно висить табличка з прізвищем мешканців і цифрами — кому скільки разів дзвонити, білів великий квадратний шматок грубого картону. На ньому в яскраво-червоному плащі з хрестом красувався вусатий мушкетер. Шпага його вказувала на кнопку дзвоника.
П’ятнадцять років тому, коли третьокласник Льоня Серьогін вперше побачив ці двері, поруч з мушкетером був напис:
“Тут живе твій брат і друг — д’Артаньян де Тарасюк”.
Серьогін обтрусив з пальта сніг, намацав у кишені таємничу грушу і натис кнопку.
Добре, що все це сталося взимку, а не влітку. Григорія Тарасюка можна було застати вдома лише взимку. Влітку він був “у полі” — то в Середній Азії, то на Єнісеї, а то й на Чукотці. Але взимку археологи звичайно сидять у своїх Інститутах і копирсаються в утилі, який встигли відкопати за літо.
Почулися швидкі кроки, і двері розчинилися навстіж. В коридорі стояв баскетбольного зросту чоловік з чорними вусами — не такими розкішними, як у мушкетера на дверях, але все ж із справжніми вусами. Не дивуючись з приводу нежданого візиту опівночі, господар зробив жест-запрошення.
Поки Серьогін стягував з себе пальто, де Тарасюк з цікавістю придивлявся до його обличчя і нарешті вимовив:
— Із дому вигнали чи з газети?
— Ще тримають, — пробурчав Леонід. — Але скоро виженуть…
— За що? Знову написав, що турбіну обертає електрика?
— Ось викличу тебе зараз на дуель, — похмуро пообіцяв Серьогін, — тоді знатимеш!
— Чудово!
Тарасюк вискочив на диван, зняв із стіни одну рапіру, зробив випад у бік гостя і продекламував:
Він кинув рапіру у велику коркову кулю на тумбочці в кутку кімнати, підкрутив вуса й весело сказав;
— Ну, брате, розказуй, яка біда в тебе?
Замість відповіді Серьогін подав йому аркуші сколеного скріпкою паперу.
Тарасюк поринув у читання.
За першим разом він прочитав рукопис дуже швидко і навстоячки. За другим — дуже повільно і сидячи. За третім він прочитав лише кінець, і до того ж вголос.
“Усе написане вище дає змогу дійти таких висновків.
По-перше. Виявлені нами особливості фізичних характеристик речовини саммілітів не дозволяють віднести їх ні до жодного виду відомих на землі природних чи штучних утворень.
По-друге. Можливе припущення, що самміліти свідчать про відвідування нашої планети розумними істотами з іншої зірки.
По-третє. Настав час вилучити питання про відвідини нашої планети посланцями інших космічних цивілізацій із монопольного вжитку авторів фантастичних літературних творів і почати систематичні пошуки вимпела, котрий міг бути залишений на Землі”.
Тарасюк акуратно поклав рукопис на стіл, ліг на диван, заклав долоні за голову і став вивчати стелю.
Через кілька хвилин він байдужим тоном поцікавився:
— Ти цю штуку сам вигадав?
— На жаль, не сам. А що, зачепило?
— Доведи! — не відповідаючи на запитання, все тим же байдужим тоном сказав Тарасюк.
— Прошу!
Серьогін обережно витяг із кишені й поклав на диван блакитнуватий, схожий на краплю предмет. Тарасюк не поспішаючи підвівся, взяв лупу і почав розглядати камінь.
— І як ця штука називається? Самміліт?
Серьогін мовчки кивнув.
Тарасюк підійшов до полиці, дістав одну з темно-синіх книжок, що стояли зверху.
— Поглянь! Поглянь! — сказав Серьогін. — Том дванадцятий, сторінка сто сорок шоста, між “Саммером” і “Самнітами” нічогісінько немає.
— Ти маєш рацію, — підтвердив Тарасюк. Він закрив книжку й поклав її на місце. — І все-таки настав час забрати це питання з-під відання писак і почати пошуки. Чи не так?