Выбрать главу

Але, як відомо, в останні роки навіть офіційні хранителі міфу про Муссоліні вирішили переглянути власні позиції, про що свідчить нещодавня трансформація руху ІСР як партії фашистського штибу в Національний альянс – політичне формування демократичних правих сил націонал-консервативного спрямування. В 1994 році засновник і президент цієї нової політичної сили Джанфранко Фіні визначив Муссоліні як «найвеличнішого державного діяча століття»44 – умовний рефлекс, що миттєво призвів до гучних іміджевих втрат Фіні, – але пізніше він погодився, що Муссоліні – це персонаж, якого треба віддати історії і щодо якого неможливо плекати будь-яку ностальгію. Такий само висновок зробив і Піно Рауті, найнепохитніший лідер італійського неофашизму, якому врешті-решт довелося визнати, що ні в політичному, ні у виборчому контексті ім’я Муссоліні та згадки про нього вже не спрацьовують, тож дуче «тепер належить історії»45.

Антиміф про Муссоліні

Постаті Муссоліні не бракувало пишномовних, майже ней­мовірних хвалебних імен, особливо за часів його абсолютного домінування в політиці. На різних етапах диктатури його порівнювали з Цезарем, Константином, Леонардо, Наполеоном, святим Франциском, Ісусом, ба навіть із самим Господом. Налаштований на месіанство розум убачав у ньому втілення дантівського Хорта (Veltro). Як відомо, Пій ХІ підносив його до порогів Святого Провидіння. Майстри агіографічного життєпису та послідовники наділяли його всіма можливими чеснотами: хоробрістю, самовідданістю, любов’ю до батьківщини, даром передбачення. Що вже казати про захоплюючі та пристрасні описи його суто фізичного вигляду: «безмежний, нестриманий погляд» очей, за версією Боттаі46; або дві «половини обличчя» Муссоліні – оратора та глашатая народного натовпу, які з ліричним запалом описав Уго Оджетті: «Круглі та близько посаджені очі, чисте й відкрите чоло, короткий тремтливий ніс – все це утворює рухливу й романтичну частину його лиця; інша ж частина: тонкі губи, випнуті щелепи, квадратне підборіддя – це статичне, вольове обличчя, так би мовити, класика»47.

Водночас не бракувало Муссоліні й образливих епітетів і титулів зневажливого характеру – як за роки політичного життя, так і після смерті. Його називали кровожером, що не терпить незгоди, безпринципним і схильним до патетики та помсти авантюристом, що прагнув лише влади. Його прирівнювали до Юди, Нерона, Чезаре Борджія, Каїна. З психологічної точки зору його вважали егоцентричним і ненадійним нарцисом. Супротивникам здавався огидним навіть його фізичний вигляд: згадуючи конгрес соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року, в одному з біографічних нарисів, що з’явився у Франції в 1930 році, Альчесте Де Амбріс охарактеризував його так: «зовні нечемний, неохайно одягнений, брудний і бридкий»48. Не заперечуючи певних політичних якостей, деякі критики підкреслювали його схильність до позерства та потребу бути завжди у центрі уваги, представляючи його звичайним актором49.

Антиміф був таким само наполегливим і глибоким, як і міф. Він виявився навіть більш живучим через певні причини історичного, політичного та ідеологічного характеру. Його підживлювали не тільки мемуарні матеріали та «офіційна» політична культура республіканської Італії, а й історіографічні досліди, які протягом майже двох десятиріч, тобто до появи в 1965 році першого тому Де Феліче, опинилися в полоні «історіографічного пінг-понгу»50, витримуючи наступ (у питаннях тлумачення постаті Муссоліні) міфу і антиміфу: канонічний життєпис з одного боку й огидлива відраза – з іншого.

Часто антиміф виявлявся лише негативним відбитком міфу, створюючи перевернутий і віддзеркалений образ. Аби ліпше усвідомити цю гру дзеркал, можна згадати, наприклад, як по-різному висвітлювали його швейцарський період апологети та принципові супротивники.