Але, як відомо, в останні роки навіть офіційні хранителі міфу про Муссоліні вирішили переглянути власні позиції, про що свідчить нещодавня трансформація руху ІСР як партії фашистського штибу в Національний альянс – політичне формування демократичних правих сил націонал-консервативного спрямування. В 1994 році засновник і президент цієї нової політичної сили Джанфранко Фіні визначив Муссоліні як «найвеличнішого державного діяча століття»44 – умовний рефлекс, що миттєво призвів до гучних іміджевих втрат Фіні, – але пізніше він погодився, що Муссоліні – це персонаж, якого треба віддати історії і щодо якого неможливо плекати будь-яку ностальгію. Такий само висновок зробив і Піно Рауті, найнепохитніший лідер італійського неофашизму, якому врешті-решт довелося визнати, що ні в політичному, ні у виборчому контексті ім’я Муссоліні та згадки про нього вже не спрацьовують, тож дуче «тепер належить історії»45.
Антиміф про Муссоліні
Постаті Муссоліні не бракувало пишномовних, майже неймовірних хвалебних імен, особливо за часів його абсолютного домінування в політиці. На різних етапах диктатури його порівнювали з Цезарем, Константином, Леонардо, Наполеоном, святим Франциском, Ісусом, ба навіть із самим Господом. Налаштований на месіанство розум убачав у ньому втілення дантівського Хорта (Veltro). Як відомо, Пій ХІ підносив його до порогів Святого Провидіння. Майстри агіографічного життєпису та послідовники наділяли його всіма можливими чеснотами: хоробрістю, самовідданістю, любов’ю до батьківщини, даром передбачення. Що вже казати про захоплюючі та пристрасні описи його суто фізичного вигляду: «безмежний, нестриманий погляд» очей, за версією Боттаі46; або дві «половини обличчя» Муссоліні – оратора та глашатая народного натовпу, які з ліричним запалом описав Уго Оджетті: «Круглі та близько посаджені очі, чисте й відкрите чоло, короткий тремтливий ніс – все це утворює рухливу й романтичну частину його лиця; інша ж частина: тонкі губи, випнуті щелепи, квадратне підборіддя – це статичне, вольове обличчя, так би мовити, класика»47.
Водночас не бракувало Муссоліні й образливих епітетів і титулів зневажливого характеру – як за роки політичного життя, так і після смерті. Його називали кровожером, що не терпить незгоди, безпринципним і схильним до патетики та помсти авантюристом, що прагнув лише влади. Його прирівнювали до Юди, Нерона, Чезаре Борджія, Каїна. З психологічної точки зору його вважали егоцентричним і ненадійним нарцисом. Супротивникам здавався огидним навіть його фізичний вигляд: згадуючи конгрес соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року, в одному з біографічних нарисів, що з’явився у Франції в 1930 році, Альчесте Де Амбріс охарактеризував його так: «зовні нечемний, неохайно одягнений, брудний і бридкий»48. Не заперечуючи певних політичних якостей, деякі критики підкреслювали його схильність до позерства та потребу бути завжди у центрі уваги, представляючи його звичайним актором49.
Антиміф був таким само наполегливим і глибоким, як і міф. Він виявився навіть більш живучим через певні причини історичного, політичного та ідеологічного характеру. Його підживлювали не тільки мемуарні матеріали та «офіційна» політична культура республіканської Італії, а й історіографічні досліди, які протягом майже двох десятиріч, тобто до появи в 1965 році першого тому Де Феліче, опинилися в полоні «історіографічного пінг-понгу»50, витримуючи наступ (у питаннях тлумачення постаті Муссоліні) міфу і антиміфу: канонічний життєпис з одного боку й огидлива відраза – з іншого.
Часто антиміф виявлявся лише негативним відбитком міфу, створюючи перевернутий і віддзеркалений образ. Аби ліпше усвідомити цю гру дзеркал, можна згадати, наприклад, як по-різному висвітлювали його швейцарський період апологети та принципові супротивники.