Выбрать главу

За версією перших, ідеться про дворіччя під знаком богемного та пригодницького життя, а також про щасливий, багатий на події період політичного та інтелектуального становлення, про гідну й горду бідність, про важку й вистраждану працю. За спогадами Антоніо Бельтрамеллі, молодий Беніто в Швейцарії – це «простий роботяга», що «спостерігає та навчається […] розпочинає свою організаційну діяльність серед людей, розкиданих усією ворожою країною. Збирає їх, навчає дисципліни, намагається підготувати до поставленого завдання»51. За версією Маргеріти Сарфатті, саме тривале перебування у Швейцарії не тільки навчило його «любити Італію так, як можна любити її лише ззовні», а й допомогло зрозуміти, «як мало стачить, як мало матеріального потрібно людині, адже надмірність є тягарем і визволитися від неї – це свобода, щастя, диво»52. На думку Карло Делкруа, саме в Лозанні він усвідомив важкість ручної праці та опанував мистецтво спостерігати й розуміти людей, що стало йому дуже в пригоді після приходу до влади: «Серед стількох трибунів – академіків з класичною освітою, що про злидні знають лише вигадки та розхожі фрази з бунтівничою риторикою, він мав стати справжнім лідером – тим, хто може, бо знає; і для нього мозолисті руки та черствий хліб не відправна точка або причина, це живі ознаки власної плоті та гіркі спогади життя»53.

За версією других, перебування в Швейцарії – це набуття досвіду бродяжництва та ледарства, в якому переважають жалюгідність і не дуже гідні в моральному плані моменти (приміром, відомі, але неправдиві чутки про те, що нібито через брак грошей Муссоліні поцупив годинника у свого товариша по роботі). Доволі показовим (під кутом зору крайнього негативізму) є опис молодого революціонера, зроблений Анжелікою Балабановою після їхньої першої зустрічі в Народному домі Лозанни в 1903 році: знедолений, зголоднілий і брудний, типовий богохульник із несамовитим темпераментом, недисциплінований і задиркуватий активіст, індивідуаліст, яким рухає лише обурення та прагнення помсти («Ми всі ненавиділи соціальну несправедливість і те приниження, яке вона спричиняла знедоленим: проте його ненависть і злість стосувалися тільки його самого, речей і осіб, через які він страждав, які в ньому викликали відчуття меншовартості»54).

Негативні зображення Муссоліні значною мірою були зумовлені ідеалізацією його образу й, урешті-решт, укоренилися в колективній пам’яті італійців. Їхнє розмаїття пояснюється строкатим складом італійського суспільства та італійської культури, що у різні історичні періоди більш-менш відверто протистояли ідеалізації.

Багато хто сприяв підживленню антиміфу (в усіх можливих формах) у період між двома світовими війнами: ті, хто вірив чи покладав надії на Муссоліні-соціаліста або на Муссоліні-інтервентиста, ті, кого збентежили його різкі повороти в політичному та загальнолюдському плані; антифашисти, що з’явилися на тлі поразок у міжусобній дворічній війні 1921–1922 років і яким часто доводилось обирати шлях вигнання після приходу фашистів до влади; представники фашистського дисидентства, що наважилися на протистояння з режимом; іноземні журналісти й спостерігачі.

Після Другої світової війни, за років публічного damnatio memoriae[14] Муссоліні, його перекручене подання лишень у негативних кольорах стало певною нормою, свого роду кредо. Через це вибудовувалася ширма, за якою ховалися (а отже, не висувалися на публічне обговорення) справжні історичні причини, що свого часу зумовили популярність Муссоліні й фашизму серед людських мас.

Рішучу роль у народженні та подальшому зміцненні антиміфу відіграли певні моменти біографії Муссоліні. Наприклад (якщо говорити про початок антиміфу), вигнання з соціалістичної партії через прихильність до інтервентизму за часів його керівництва газетою «Avanti!». Принаймні в межах соціалістичного руху, а надалі серед усіх лівих сил саме з цього епізоду розпочалося створення антиобразу Муссоліні як «зрадника» (переважно зрадника італійської політики) та «ренегата». І цей образ виявився таким стійким і поширеним, що до сьогодні в деяких районах Романьї для визначення людини, що швидко змінює власні погляди, використовують вислів «соціаліст із Предаппіо»55 (Sucialèsta d’Predappio). Ідеться про «зрадництво», яке антимуссолінівська література майже завжди подавала як вимушеність через низькі та мерзенні обставини, а саме через шантаж «прихильника нейтралітету» Муссоліні з боку французької поліції, для якої він нібито був колись платним інформатором (цю тезу в 1928 році поширила представниця анархо-лібертаріанства, масонка Марія Рігер, перебуваючи у вигнанні по той бік Альп)56; як тривіальне прагнення грошей; як бажання мати свою щоденну газету для сприяння власним амбіціям отримання влади – виходячи з цього, його описували як корупціонера, мерзотника, циніка й авантюриста, позбавленого ідеалів.