Однак подібні прояви любові та свідчення довгим часом тлумачились як результат нав’язливої, майже тотальної присутності Муссоліні в житті італійців за часів режиму завдяки вдалій роботі маніпуляторів масовою свідомістю, як наслідок мудро режисованої пропаганди, розгорнутої в типовому стилі всіх диктатур. Міф про Муссоліні нерідко вважається пишномовним, хореографічно насиченим і показовим продуктом так званої фабрики пропаганди6. Але за такого підходу недооцінюється міфологічність та ірраціональність, що внутрішньо притаманні фашистській ідеології, під впливом якої діяв Муссоліні, й також не береться до уваги потужність символізму та емоційної складової, в яких черпають потенціал усі авторитарні політичні режими, що спираються на народні маси. В найкращому разі дослідники вважали, що незалежно від того, що це було: екзальтований прояв історичної традиційної поваги італійців до влади, чи підтвердження їхньої природної релігійності (десь на межі марновірства та довірливості), зокрема серед сільського і робітничого населення, чи майстерна побудова пропагандистської машини, що спрацювала мов важіль на віковій властивій італійському народу традиції негативного самосприйняття, але саме поширення муссолінівського міфу із масштабним застосуванням пропаганди та засобів масової інформації дозволило народові впізнати себе в Муссоліні та розгледіти, хоча й хибно, історичний шанс соціального визволення та політичного оновлення7.
Через таку аргументацію дуже довго на закамарках публічних дискусій, що точилися в Італії з приводу Муссоліні та фашизму, залишалися питання, відповіді на які могли б дати логічне підґрунтя для формування більш чіткого історичного судження щодо ролі першого та природи другого: з яких причин міф про Муссоліні так надовго укоренився в таких різних соціокультурних середовищах? Яких конкретних форм він набув? Якими етапами проходив? І головне: чи обмежується цей міф лише роками диктатури?
Міф про Муссоліні проявився у найрізноманітніших історико-політичних контекстах, витримав виклики часу та декілька криз. Діяльність Муссоліні, на відміну (хоч би й часткову) від інших сучасних йому диктаторів, припала не тільки на роки режиму, адже Муссоліні виявив себе не лише в системі фашистської влади, у його житті розрізнюються щонайменше три абсолютно різних етапи – соціалістичний, потім інтервентистський[6], по суті, фронтовий, і власне фашистський. На кожному етапі він демонстрував різноманітні риси та залучав зовсім різні соціокультурні середовища. Крім того, він спромігся витримати щонайменше три настільки серйозні та глибокі політичні кризи, що кожна з них викликала у сучасників страх неминучого спаду муссолінівської зірки: вигнання з соціалістичної партії в листопаді 1914 року, жорстке протистояння з ватажками сквадристів[7] після «пакту примирення» між фашистами та соціалістами влітку 1921 року й убивство Маттеотті влітку 1924 року.
Як діяв міф про Муссоліні на різних етапах історії? Як так сталося, з яких причин він так міцно укоренився?
Титул «дуче», як відомо, походить із військової традиції Давнього Риму[8]. Саме так зверталися до Муссоліні на мітингах і зборах, саме так його називали однодумці й спільники, і таким цей титул залишився до сьогодні, означаючи на сучасному жаргоні лідера чорносорочечників. Зараз він асоціюється не з бойовим і мілітаристським характером фашизму, а з псевдокласичністю та риторикою, що були притаманні всій італійській культурі на початку століття. Традиційно вважається, що вперше слово «дуче» стосовно Муссоліні було вжито у квітні 1904 року в римській газеті «La Tribuna», яка в коротенькому оголошенні з Женеви повідомляла про вигнання зі швейцарського кантону «італійського соціаліста з Романьї Муссоліні [...] великого дуче місцевого осередку італійської соціалістичної партії»8. Звичайно, не так важливо з’ясувати, коли це звернення було вжито вперше, як те, чому й у який спосіб воно започаткувало в політичній історії Італії міф про Муссоліні. Зараз немає сумнівів щодо його зародження в той період, коли Муссоліні перебував у лавах соціалістичного руху, відвідував профспілкові кола, тобто задовго до його політичної метаморфози.
Уже протягом двох із половиною років перебування в Швейцарії – з липня 1902-го по листопад 1904 року (з перервою наприкінці 1903 року через хворобу матері, яка примусила його ненадовго повернутися до Довіа) – Муссоліні набув слави рішучого агітатора та пристрасного оратора. Хоча в ті кілька місяців, які він провів у Тренто поруч із Чезаре Баттісті, а саме з лютого по вересень 1909 року, він позиціонував себе як журналіст і полеміст. Повернувшись до Форлі як секретар місцевої федерації Італійської соціалістичної партії (ІСП) і керівник журналу «Класова боротьба», він швидко посів чільне місце в селянській боротьбі та агітаційній діяльності проти війни з Лівією завдяки полеміці з реформістами та помітному спаду революційного профспілкового руху. 4 березня 1912 року, незадовго до його визволення з тюрми (після вироку, винесеного в минулому листопаді через опір проти війни в Тріполітанії, якої прагнув Джолітті), форлійський соціалістичний вісник «La soffitta» писав про нього як про «одну з найбільш симпатичних і видатних особистостей нашої фракції, якій він сприяє не лише своєю завзятою та плідною працею, а й неординарною культурою, яку не виставляє напоказ немов сумнівну вивіску на магазині і яка характеризується такою ж глибиною та надійністю, як і загартованість його характеру»9. Після виходу з тюрми товариші по боротьбі привітали його як «найвидатнішого представника романьольських соціалістів, [...] керманича всіх соціалістичних революціонерів Італії»10.