Іншим пунктом, на який треба звернути увагу для розуміння переможного сходження фашизму, є спосіб, в який упродовж ключових років діяли активні сили на італійській політичній сцені. Політична історія Італії в період між 1920-м і 1922 роком була усіяна, мов небо зірками, політичною близькозорістю, відставанням, боязкістю, контрастами, і Муссоліні як добрий тактик ними сповна користався. Наприклад, можна згадати, наскільки Джолітті та загалом керівному ліберальному класу бракувало розуміння фактичної природи фашизму, яка від початку демонструвала вочевидь підривний і антиліберальний характер руху й реально унеможливлювала абсорбування фашизму в політично-парламентські ігри, наскільки їм бракувало розуміння соціальних, політичних і державотворчих процесів, розпочатих після війни, зокрема після політичних виборів у листопаді 1919 року. Завдяки прийняттю пропорційної системи ці вибори радикально та безповоротно змінили політико-партійну географію країни, сприяючи зміцненню двох сил: соціалістів і народників, однаково ворожих до ліберального устрою. Згадаймо також непоправний розлом в італійському соціалізмі, який розподілився на реформістське крило – настільки ж гостре в аналізі, наскільки політично безсиле – і максималістське крило, чия велемовність і фанатичність становили пару абсолютній нездатності керуватися революційним процесом (ліворнійський розкол у січні 1921 року, що призвів до народження комуністичної партії Італії, тільки ускладнив цей розлад і врешті-решт зробив його незворотним). Щодо новонародженої народної партії, заснованої Луіджі Стурцо в січні 1919 року, не треба недооцінювати ту роль, яку його політичні вето та застереження, спрямовані насамперед проти Джолітті, але в цілому проти всього керівного ліберального класу, зіграли для прискорення політичної кризи в Італії на тлі вельми непростої ситуації, що склалася навесні 1922 року та призвела до створення першого уряду Луіджі Факта і підготувала терен для муссолінівського наступу протягом наступних місяців. Щодо Корони, поведінка монарха була зумовлена головно династичними турботами впродовж усього розглянутого періоду до фатального рішення від 28 жовтня 1922 року, коли монарх відмовився підписати запропоновану міністром Факта постанову про стан облоги з метою зупинення «маршу на Рим» – рішення, ціною якого, безумовно, стала б кривава баня, але в історичному плані, цілком вірогідно, це поклало б край фашизму та його засновнику. Що вже казати про Д’Аннунціо, який поспіх повернувся до літературної діяльності, розпаливши серця всіх бунтівників і революціонерів країни, або про націоналістів, що перейшли на позиції чистої політичної реакції й, поглинуті суто імперіалістичними міркуваннями, виявилися цілком нездатними діяти разом із масами?