34 Mussolini, Opera omnia, vol. XVI, p. 444.
35 Mussolini, Opera omnia, vol. XVIII, p. 419.
36 C. Malaparte, Tecnica del colpo di Stato (1931), Firenze, 1973, p. 161.
37 Див. E. Nolte, I tre volti del fascismo (1963), Milano, 1978, p. 311.
38 F. Furet, Il passato di un’illusione. L’idea comunista nel XX secolo (1995), ред. M. Valensise, Milano, 1995, p. 209.
Частина п’ята. Епоха диктаторів
Падіння демократичних режимів
Період між двома світовими війнами – «епоху фашизму», за визначенням Ернста Нольте, – інтерпретувати з позицій європейської політичної історії можна по-різному. Наприклад, як етап, що ознаменувався війною між диктатурою та демократією – війною, яка окремими осередками спалахувала на всьому континенті і завдяки якій демократія кілька разів опинялася на межі загибелі. Долю цього протистояння, що посилилося з двадцятих років унаслідок перемоги Муссоліні, частково вирішить лише Друга світова війна, результат якої не розв’яже спор із комунізмом, що вдягнув на себе випробуваний фашизмом одяг, але переведе його в дещо іншу політико-ідеологічну та геополітичну площину.
Треба зауважити, що протягом цих майже двадцяти років у більшій частині Європи спостерігалася глибока криза демократично-парламентських режимів, а також крах багатьох із них у певній послідовності, яка в той час спостерігачам здавалася неминучою: Італія (1922), Португалія (1926), Польща (1926), Німеччина (1933), Австрія (1934), Греція, Чехословаччина (1938), Іспанія (1939). Що вже говорити, з одного боку, про величезну популярність ідеологій і рухів антидемократичного й антиліберального толку, зокрема у таких країнах, як Франція та Велика Британія, де представницькі органи влади все ж таки доводили свою доцільність, а з другого – про подальший наступ політико-воєнних диктатур (головно у Центрально-Східній Європі), зумовлений світовою війною заради лідерства в Європі, яку з вересня 1939 року розв’язав Гітлер.
У першій половині двадцятого століття диктатура отримала теоретичне обґрунтування навіть у провідних секторах політико-юридичної культури того часу, в різних країнах Європи вона становила не тільки об’єктивний і реально бажаний вихід з політичних і соціально-економічних конвульсій післявоєнного періоду, а й альтернативу ліберальної демократії, прийнятну з культурної та політичної точок зору через неспрацьовування (на думку прихильників) класичних представницьких механізмів, через зростання ролі держави в економіці та соціальному житті, через науково-технічний прогрес, через вимоги централізації в прийнятті рішень, притаманні невпинно зростаючим політико-територіальним структурам, через поширення історично-культурного клімату в ореолі масштабних колективних міфів і, врешті-решт, через необхідність стримати розпад і розщеплення масових суспільств. Численні спостерігачі зазначали, що домінуючими рисами цього періоду європейської історії, розпочатого після завершення Першої світової війни, були концентрація політичної влади, зменшення свободи вираження поглядів, націоналізація економіки та небувалі організаційні форми політичного консенсусу.
Треба визнати деякі історично-культурні особливості в муссолінівської концепції диктатури як найбільш слушної політичної формули тієї доби, як форми організації влади, що була здатна (на думку Муссоліні) подолати слабкості парламентської демократії, сприяти відродженню національної спільноти, дійсно інтегрувати народні класи до політичного життя. В реальності тяжіння Муссоліні до одноосібної та абсолютної влади походило – окрім авторитарного темпераменту та певного «духу часу» – від оригінальної суміші мотивів і настанов, впливів та історичних прецедентів, що в різний спосіб перепліталися між собою. Спочатку згадаймо про схильність до урядів «народного здоров’я»: типова якобінсько-революційна, а надто повстанська, мілітаристська й бланкістська традиція, що доволі міцно вкоренилася в муссолінівській політичній культурі. Потім – відлуння гарібальдійської традиції й авторитарних, мілітаристських і популістських лівих настроїв періоду Рісорджименто, політично більш схильних до диктатури, ніж до представницького уряду, для яких Муссоліні був незаконнонароджений, проте надійний і притомний спадкоємець («між гарібальдійською традицією, що становить славу й гордість Італії, та діяльністю чорносорочечників не тільки не було протистояння, а, навпаки, простежувалась історична та ідеологічна спадкоємність»)1. Також згадаймо класичну риторику навколо диктатури у політичному устрої республіканського Риму, але тепер уже в рамках націоналістичної моделі: за підтримки самого Муссоліні апелювання до диктатури стало поширеною практикою в політико-юридичній культурі Італії на початку століття (у бесідах із Людвігом можна знайти блискучий обмін жартами: «“Диктатура – це такі типові італійські ліки?” – продовжив я. [...] – “Цілком імовірно. Ми завжди були країною непересічних особистостей. У Давньому Римі у нас було понад сімдесят диктатур – одна за одною”»)2. І врешті-решт – це досвід, що вистиг у спазматичні роки Першої світової, коли ідеї диктатури вирували у повітрі на правах спадкоємності італійської політики (влітку 1917 року тодішній лідер інтервентистів поряд з іншими політичними діячами брав участь у подіях, що мали призвести до запровадження військової диктатури генерала Кадорни).