Важко припуститися думки, що таку символічну й водночас матеріальну «дірку» в законності та конституційному порядку, як «марш на Рим» (видовищну кульмінацію кривавої цивільної війни), можна було вилікувати в звичайних рамках державотворчої діяльності кількома магічними прийомами парламенту.
Схильна до тоталітаризму, при цьому неліберальна, диктаторська та «великодержавницька» природа муссолінівської політики чітко виявляється з перших кроків нового уряду: ідея «конституційного фашизму» та поступової «нормалізації» руху чорносорочечників, зрощена на широких ланах керівного класу Італії тих років, була сповнена двозначності. Надія на те, що фашизм при владі міг розвиватися іншим шляхом, відмінним від своєї жорстокої та закононенависницької природи, була здебільшого зумовлена коливаннями та суперечностями, характерними для Муссоліні, зокрема на початку його політичної кар’єри, коли він розривався між новою роллю урядової особи та більш властивим йому покликанням політичного лідера, між вимогами порядку та бунтарством. До речі, така напруга тривала впродовж усієї його політичної епопеї, завдяки чому Муссоліні завжди таланило забезпечити собі великий простір для політичного маневру, висвітлюючи у різних ситуаціях той чи той аспект: сьогодні зосереджуємося на законності та протидії політичним рухам, завтра – на сквадризмі та насильстві. Насправді так званий режим, заснування якого зазвичай співвідносять із відомою промовою 3 січня 1925 року, якою Муссоліні завершив викликану вбивством Джакомо Маттеотті політичну кризу, і з репресивними заходами, опублікованими в листопаді 1926 року (так звані leggi fascistissime[39]), уже містився в ідеологічно-програмних настановах руху і його засновника. При цьому останній – усупереч будь-якій риториці щодо ідентифікації між Італією та фашизмом – завжди усвідомлював, що він представляє не суцільну країну, а революційну меншість, образно кажучи «увесь народ, що воював, увесь народ, що вийшов із окопів»13. А отже, «фашистська революція» набула потрібної політичної легітимності та історичного сенсу буття через війну, а не через парламентське голосування, саме через війну, яка стала її власним міфом про створення.
Перший уряд Муссоліні формально був коаліційним, і наявність фашистських міністрів у ньому була абсолютно міноритарною. До його складу входили націоналісти, демосоціалісти, незалежні політики, ліберали та народники (останні були виключені протягом кількох місяців). У ньому брали участь навіть два представники найвищих військових і воєнно-морських рангів: генерал Армандо Діаз і адмірал Паоло Таон ді Ревель. На цей уряд з певною прихильністю дивилася стара ліберальна гвардія та багато хто з антифашистів, які вважали його найприйнятнішим рішенням, аби загальмувати занепад політичної боротьби та сприяти поверненню до нормального життя після місяців громадянської війни. Джованні Амендола, наприклад, уважав «голосування за міністерство [...] єдиним засобом відновити форму законності». Джованні Джолітті вихваляв «рідкісну для Італії силу волі» нового відомства. У своїх нотатках, датованих тими тижнями, Гаетано Сальвеміні визначив диктатуру Муссоліні не більш як енну парламентську диктатуру в італійській історії та розписав доцільність уряду, здатного стерти з лиця землі всю гниль, що залишив у спадок джоліттізм. Франческо Саверіо Нітті писав Амендолі: «Треба, щоб фашистський експеримент було доведено до кінця без перешкод: ніякого опору з нашого боку [...]. Якщо це вдасться, треба буде повернутися до норми та до Конституції, а це єдина річ, якої я прагну, і фашисти зроблять нам велику послугу». Анна Кулішьова піклувалася про те, аби впродовж хоча б пари років на Муссоліні та його уряд не було «безцільних нападок», адже це необхідна умова для «абсорбування фашизму в нормальний стан людської спільноти»14.
З одного боку, такі реакції виявляли політичну поступливість і психологічну втому (повністю виправдані, якщо прийняти до уваги, які вихори довелося пережити країні за період світової та громадянської війн), а з другого – вказували на повне нерозуміння того, чим насправді був фашизм при владі: не національний уряд, спрямований на реставрацію та примирення, не пересічний, хоча й болячий етап авторитаризму, а свого роду революційний, «законотворчий» уряд, що підриває устої старого ліберально-демократичного ладу.