Зрештою, перші кроки фашистського політичного експерименту можна охарактеризувати з двох протилежних кутів: з одного боку, як спробу започаткувати форму «конституційного фашизму», засновану на тактичній і посередницькій спритності, а також на рішучості Муссоліні покласти край післявоєнному хаосу; з другого боку, як свідому точку відліку нового політичного плану, зовсім не націленого на врегулювання політичних відносин і на законослухняність, а навпаки, диктаторського плану з очевидною тенденцією до тоталітаризму, спрямованого на створення «Нової держави». Цей план уже в 1922 році було покладено в основу «панівного міфу фашизму: [...] небувалий проект абсолютного політичного домінування “командирської аристократії”, здатної через вплив цього міфу та завдяки організаційним заходам трансформувати характер італійців і створити “нову політичну культуру”»17. На цьому тлі доволі значущим виглядає стаття «Сила та злагода» («Forza e consenso»), яку Муссоліні опублікував у березні 1923 року в журналі «Gerarchia». У ній він не тільки підтвердив повну непричетність фашизму до лібералізму, а й пояснив, наскільки важливо для нього використовувати силу для підтримання влади, а у висновку, присвяченому темі свободи, використав такі слова, які, чесно кажучи, не залишили багато місця для сумнівів навіть на той час:
…Можливо, люди втомилися від свободи. Вони зробили з неї оргію. Сьогодні воля – це вже не цнотлива та сувора діва, заради якої боролися та помирали покоління першої половини минулого століття. [...] інші слова [...] містять у собі набагато більшу привабливість, і ці слова: «порядок», «ієрархія», «дисципліна». [...] Фашизм [...] сьогодні без усіляких обмежень заявляє про свою неліберальність і антиліберальність. [...]
Тому треба, щоб всі раз і назавжди запам’ятали: у фашизму немає ідолів, він не полюбляє фетишів – це вже в минулому і, якщо треба, він спокійнісінько пройдеться по подекуди зітлілому тілу Богині Свободи18.
Така двоїстість тлумачення залежить від історичної оцінки приходу Муссоліні до влади у жовтні 1922 року: компроміс, який він планував захищати й зміцнювати саме на позиціях компромісу, усвідомлюючи непридатність фашистської верхівки й надихаючись суто власними амбіціями щодо влади; або політична революція, здійснена завдяки підтримці ключових секторів ліберальної влади, але призначення якої – розпочати безпрецедентний державотворчий етап, дати життя диктатурі, чіткий профіль якої з відвертою тенденцією до тоталітаризму в ідеологічній і організаційній площині дедалі чіткіше вимальовуватиметься з плином часу.
Шлях Муссоліні до тоталітаризму
У двадцятиріччі домінування фашизму можна виділити три етапи: перший тривав приблизно від 1922-го до 1926 року і характеризувався стрімким скочуванням у бік диктатури, він був швидшим та ідеологічно послідовнішим, ніж зазвичай уважається (цей етап називають «авторитарним» або визначають як «законну диктатуру»)19. Другий – тривалістю від 1927-го до 1937 року – мав такі ознаки: прогресуюча фашизація італійського суспільства, становлення культу Муссоліні, всебічне злиття народних мас із режимом, перші воєнні операції. Нарешті, третій етап – від 1938-го до 1945 року – ознаменувався союзом із націонал-соціалістичною Німеччиною, расистськими законами, так званим антибуржуазним розворотом і повною мілітаризацією громадянського суспільства. Впродовж цього етапу притаманна Муссоліні та фашизму тоталітарність розгорнулася на повну потужність, що призвело до трагічної участі у Другій світовій війні та дворічного громадянського конфлікту 1943–1945 років.