Перший етап – прискорене становлення диктатури на руїнах ліберального порядку – ми вже розглянули.
Для характеристики другого етапу можна вибрати символічну дату – 1929 рік, коли 11 лютого відбулося «примирення» між італійською державою та римською церквою. Це було примирення не просто між Італією та Святим престолом, а між двома релігіями, одна з яких – церковна, інша – світська, проте обидві зацікавлені у контролі свідомості, а отже, приречені до постійного конкурування та зіткнень у справі виховання молоді та промивання мозків. Також у цей час відбувся «плебісцит», на якому було «обрано» чотириста депутатів за списком, розробленим Великою фашистською радою для відновлення Палати (ця подія відбулася 24 березня і стала величезним політичним успіхом фашизму).
Той факт, що саме Муссоліні – атеїсту за освітою, який завжди тримався осторонь релігії та був байдужим до християнського етосу, хоча з приводу всього надзвичайного20 міг проявити себе скептично налаштованим деїстом, – випало на долю підписати Латеранські угоди, є не просто парадоксом, на які історія надзвичайно багата і які часто виявляються трагічними, але й свідчить про чіткий реалізм, з яким Муссоліні крок за кроком невпинно зміцнював свій диктаторський задум з метою «залишитися на посту», як він неодноразово повторював протягом 1926 року собі та своїм прихильникам. При цьому він мав на увазі не просто день у день триматися на політичній поверхні: сьогодні завдяки застосуванню сили, завтра завдяки змові з буржуазними прибічниками, але постійно, прагматично, відчуваючи баланс сил, укріплювати політично-конституційну структуру, яку він започаткував під час приходу до влади у двадцять другому році. Й усе це заради досягнення ідеологічних цілей «революції», найпершими з яких була переробка характеру італійців у фашистському напрямі та виховання нових поколінь у тоталітаристському й войовничому дусі.
Роз’єднана демократична опозиція та позбавлений авторитету парламент, надання НФП монополії на політичне представництво, а фашистським профспілкам – на представництво економічне, розширення та зміцнення ролі поліції та префектурних органів, приглушення дисидентських голосів усередині самого фашистського руху або зведення їх до маргінального рівня (зокрема представників «первісного» фашизму: ардітів, футуристів, синдикалістів, хоч їхній революційний порив так чи так завжди залишався для Муссоліні стимулом і спонуканням), скасування основних громадських свобод, поглинення націоналістичного руху, запуск у дію конституційного формування «Нової держави» – і це за якісь чотири роки завдяки ззовні плутаному, а насправді прагматичному політичному й державотворчому плану – все це здавалося необхідним для подальшої консолідації влади і дійсно забезпечувало певне вирішення «римського питання». Після Монархії залишалося інтегрувати Церкву, щоб зробити з неї стовп режиму. В обох випадках інтеграція мала тактичний, інструментальний характер, адже дуче неодноразово демонстрував вороже, навіть загрозливе ставлення до обох інститутів влади не тільки через республіканські та антиклерикальні переконання юнацького періоду, які нікуди не зникли, а й через чітке усвідомлення того, що обидва інститути об’єктивно гальмують його тоталітарний політичний задум.
Згідно з цим «примиренням» Муссоліні передав Ватикану – в тому числі, у фінансовому плані – більше, ніж інші світські уряди будь-коли робили. У відповідь він отримав незрівнянні політичні переваги: ліквідацію всіляких залишків опозиції з боку народників; великий престиж міжнародного масштабу; зміцнення свого авторитету в католицькому світі та, у ширшому сенсі, серед членів італійського суспільства з консерваторськими та традиціоналістичними настроями, що в культурному плані ще більш вороже ставилися до об’єктивно потужної модернізації, яку фашизм намагався присукати до національної спільноти («ми – “Уряд Швидкості”», – стверджував Муссоліні у січні 1923 року)21; врешті-решт, подальшу легітимізацію власної політичної дії, що сприймалась як лікування поранень і розривів на тілі суспільства, спричинених процесом об’єднання й уже, можна сказати, подоланих завдяки «зварюванню» політичної історії Італії зусиллями фашизму з позицій націоналізму, що пронизав найрізноманітніші соціальні верстви (зокрема буржуазні кола), та «відчуття батьківщини» серед переважної більшості італійців – шляхом шкільного виховання та завдяки ще свіжим спогадам про період об’єднання.