Приблизно в 1929 році Муссоліні почав демонструвати – з психологічно-характеристичних і політико-інтелектуальних причин, та й просто на хвилі досягнутих на той момент успіхів і популярності – нові мотиви й нові настанови, що згодом утілилися в його політичній діяльності та зумовили її.
Усе просто. Муссоліні поступово йшов уперед, змінюючи думку про себе. Він уважав себе не тільки «сильною людиною», яка врятувала Італію від партійного хаосу, вщент розбила більшовизм, відновила почуття гідності у фронтового покоління, підживила патріотичні почуття італійців, зберегла результати військової перемоги, відвоювала народні маси у держави, ліквідувала (хоча й на умовах певного і неминучого компромісу) олігархію знаті «старої Італії» й забезпечила перемогу революції чорних сорочок. Дедалі сильніше він сприймав себе геніальним політиком, якому судилося вийти далеко за межі нинішнього моменту («Я бачу речі на п’ятдесят років уперед», – зізнався він Джузеппе Боттаі наступного дня після перемоги в Ефіопській війні)22, творцем історії, видатною постаттю, з якою треба рахуватися на європейській і міжнародній арені, засновником нової політичної релігії мас, на долю якої випало – як він пояснив Людвігу – створити «нові форми, нові міфи та нові традиції»23; аж поки фашизм не почне сприйматись як унікальна, велика політично-соціальна новина століття, «доктрина порятунку та життя»24 не тільки для італійської нації, а й для всієї європейської цивілізації у полоні нестримного духовного та інтелектуального занепаду.
Інтроверт і сором’язливий за своєю природою чоловік, схильний концентрувати на собі відповідальність і повноваження, диктатор спостерігав, як з роками зростали його песимізм і недовіра до всіх і до всього, навіть до найближчих людей. Це пояснювало певну психологічну (але не політичну: він завжди був добре поінформований щодо ситуації в країні) ізоляцію, тенденцію вважати себе все більш незамінним і переконання в тому, що з його боку потребується подальший поштовх для остаточного будівництва фашистського «нового порядку». Це переконання посилювали інтелектуальні орієнтири, що відтоді все більше і більше становили основу муссолінівської діяльності: наприклад, інтелектуальний спадок дослідників на кшталт Густава Ле Бона (який описав важливість meneurs des foules – очільників натовпу, «харизматичних керівників» в епоху домінування мас і вируючих пристрастей) і Жоржа Сореля (що один із перших угледів важливість створення політичних міфів за доби, коли спостерігається занепад традиційних релігійних вірувань).
Також треба звернути увагу на те, що сам Муссоліні – під впливом німецького мислителя Освальда Шпенглера, теоретика «присмерку Європи» та «цезаризму», – вважав, що його власний історично-політичний шлях набував дедалі «епохальнішого» значення. Десь у першій половині 1930-х років його сприймали як головну дійову особу світової політики в боротьбі проти політичного, демографічного, інтелектуального «декадансу», що вразив європейські народи. За ним визнавали велику історичну «місію», від виконання якої залежав успіх його політичного задуму, а це означало впливовість міжнародного масштабу через антропологічну трансформацію країни, через гартування характеру італійців у фашистському напрямі зі створенням з них громадян-солдатів. Заради таких цілей здавалося корисним, з одного боку, експлуатувати ритуально-пропагандистську згадку про минулу велич Давнього Риму, а з другого – взяти на себе більш конкретний обов’язок, а саме взяти безпосередню участь у війні. До речі, думка диктатора «створити італійців», що з роками обернулася на нав’язливу ідею, з одного боку, викристалізувалася в абсолютно ідеологічну й утопічну ідею «нової людини», дуже типову для фашизму й узагалі для всіх революційних культур двадцятого століття, а з другого – забезпечила розвиток і радикалізацію маццінівської мрії про моральне виховання італійського народу, про «моральну та інтелектуальну реформу», за яку вже давно ратували італійські інтелектуали після періоду Рісорджименто, полемізуючи щодо майже провальних результатів процесу об’єднання та національної інтеграції й уважаючи це вирішенням довічної проблеми етично-політичної слабкості італійців.
Двадцятиріччя таких інтелектуальних настанов мало певні політичні наслідки: прискорення тоталітарного приборкання італійського суспільства, посилення фашизації країни, якій дуже сприяла масштабна законодавча творчість у поєднанні з культурними, пропагандистськими та організаційними заходами.