Дійсно, перші прояви імпульсивного руху в бік тоталітаризму та мобілізації суспільства відчувалися вже наприкінці 1920-х років, наприклад, завдяки розпочатій у 1928 році демографічній кампанії під звучним гаслом «У кількості – сила» (Il numero come forza) і аграрній політиці, спрямованій на розвиток землеробства на півострові, у рамках якої знов розпочалася «битва за врожай» (оголошена у 1925 році) та меліоративні роботи, зокрема в районі Понтинських боліт – роботи, що завершилися між 1931-м і 1932 роком.
У ті ж самі роки в напрямі фашизації та посилення тоталітарних аспектів режиму – що треба розуміти як поступову та суцільну політизацію найрізноманітніших боків приватного та колективного життя у справжньому дусі фашизму та Муссоліні – була проведена реформа освіти (з 1930/31 навчального року в початковій школі з’явився «єдиний державний підручник», у 1931 році була запроваджена присяга на вірність режиму для університетських викладачів). У 1926 році була створена організація «Балілла» (Opera nazionale Balilla), націлена на фізичне та інтелектуальне виховання молоді віком до чотирнадцяти років. У 1925 році заснована організація «Після роботи» (Opera nazionale dopolavoro) – доволі розгалужена структура масового дозвілля та соціальної допомоги робітникам. Тривало організаційне, бюрократичне та функціональне поширення Національної фашистської партії, що розпочалося головно з моменту сходження на пост секретаря в грудні 1931 року Ахілле Стараче, який зробив із НФП справжній тоталітарний інструмент для дисциплінування народних мас у контексті фашистської системи влади та виховання італійців у дусі відданості фашизму й Муссоліні25.
Також на початку 1930-х років розпочалася розбудова корпоративної держави, відправною точкою для чого стала розроблена Джузеппе Боттаі в 1927 році «Хартія труда» – документ, який Муссоліні замислив «поза межами капіталізму»26. Переконаний прибічник корпоративізму, він угледів у ньому інструмент, з яким можна піти у наступ і подолати кризу капіталістичної системи. До того ж обвал світового фінансового ринку 1929 року зробив цей інструмент у його очах іще більш своєчасним і невідворотним. Він уважав його оригінальною відповіддю з боку фашизму на виклики доби, яка здавалася йому сповненою епохальних трансформацій («У цій грі задіяна вся система [...] нехай криза зайде ще глибше. Ми побачимо нові революції»)27.
Починаючи з другої половини 1930-х років – зокрема після завоювання Ефіопії в травні 1936 року – «тоталітарне прискорення»28 стало більш наполегливим і рішучим. Саме тоді у муссолінівському політичному кредо посилилися мілітаристські та войовничі риси, він почав приділяти особливу увагу питанням міжнародної важливості фашизму, замислюючись над його європейськими й «всесвітніми» масштабами, над його «імперським», римським і цивілізаційним значенням. І врешті-решт, на цьому ґрунті розквітлі расистські переконання та заразлива неприязність щодо буржуазного менталітету та стилю життя. Це зумовило засоби та наслідки, а саме: становлення в 1937 року Міністерства народної культури, мета якого полягала в контролюванні всіх масових культурних заходів, народження того ж року Італійської лікторської молоді – нової парамілітаристської організації, до складу якої увійшли всі молодіжні фашистські організації за єдиним винятком Університетських фашистських груп; раптова жорсткість у відносинах із Церквою та Короною; зміцнення відносин з нацистською Німеччиною, що згодом перетворилися на офіційний альянс політико-мілітаристського типу; запровадження заходів для впливу на щоденне життя італійців із метою висмикнути їх зі зручних буржуазних звичок: від скасування займенника «Ви» до обов’язкової для всіх держслужбовців уніформи і до прийняття «passo romano»[42] на військових парадах; і врешті-решт – тут ми доходимо до заходу, що матиме найбільш руйнівні наслідки як із загальнолюдської, так і з політичної точки зору, – запровадження з листопада 1938 року антиєврейського законодавства, націленого, звичайно, на політичне і стратегічне зміцнення союзу між Італією та Німеччиною. Але парадоксальним чином Муссоліні вбачав у цьому законодавстві – адже, за словами Де Феліче, воно було спрямовано «більше проти “італійців”, ніж проти євреїв»29 – наступний і, можливо, останній спосіб вплинути на характер італійців, яким, за його власним зізнанням у розмові з Чіано, «треба навчитися бути менш “приязними”, щоб стати суворішими, невблаганними, одіозними. Тобто хазяїнами»30.
Зіткнення цивілізацій
Расизм, імперіалізм і антибуржуазність (спрямована скоріше проти певного світогляду та мислення, ніж проти конкретної соціальної верстви) були лише інструментами, за допомогою яких Муссоліні намагався присукати новий паросток до тоталітарного виховання італійців, аж поки йому, керуючись власними амбіціями, не вдалося б зробити з них войовничий народ, відданих духу ієрархії солдатів, ворожих до тихого життя.