Якщо вважати, що тавро війн і революцій незгладимим відбитком лягло на все двадцяте століття, то фашизм як «антидемократичний рух мілітаристських організованих мас»35, за яскравим визначенням його засновника, приніс із собою політико-ідеологічний досвід, який, мабуть, більше за інші політичні рухи поглинув властивості і війн, і революцій, пропустив їх крізь себе й знов випустив на волю як власну, лише йому притаманну ознаку.
Повертаючись до Муссоліні, надзвичайно ілюстративним здається твердження дуче, записане Джузеппе Боттаі 5 грудня 1935 року: «Для справжньої Революції замало розробити нові закони, нові інститути влади, виконати гігантські будівельні роботи, сформувати характери, якщо все це не зіграє на міжнародному рівні в слушний для неї момент. А зіграти воно може лише на війні»36.
Іще чіткіше Муссоліні висловився в статті, яка з’явилася роком раніше у вересні на сторінках «Popolo d’Italia»: «Фашистська Італія повинна бути “мілітаристською”, це єдиний шлях для того, щоб стати насправді військовою країною й за потреби переможним воїном. Мілітаристська доктрина, мілітаристська нація і народ, що підкоряє військовим потребам увесь залишок матеріального та морального життя своїх людей окремо та загалом. Усі великі держави, що мають вагу в сучасному світі, є “мілітаристами”»37. Не менш гучною була заява Муссоліні, записана Чіано в листопаді 1937 року, яка свідчить про те, що він убачав у війні навчальну та виховну цінність: «Коли закінчиться Іспанія, я вигадаю щось інше: адже характер італійців має загартовуватись у боях»38.
Фактично період від 1935 року до падіння режиму конкретизував цю ідею, яка була для Муссоліні і великим політичним задумом (прагненням відновити справжню воєнну та цивілізаційну міць Італії після тривалих століть занепаду), і великою метою в етико-культурному плані (нарешті вивести італійців на рівень їхнього минулого та їхньої історії через трансформацію фашизмом).
Аби не надто затягувати нашу розповідь, ми не зупинятимемося на тому, як (з техніко-оперативної точки зору) і з яких причин (тактичних і кон’юнктурних) Муссоліні переходив від однієї війни до іншої – раз од разу долаючи вороже ставлення деяких ієрархів, спротив монархії, побоювання військової верхівки, невдоволення з боку церкви та головне традиційну негнучкість народних мас. Адже це не настільки важливо порівняно з «високими» та безперечними, а отже, стратегічними й у широкому сенсі цивілізаційними, можна навіть сказати «моральними» (з його точки зору) причинами, що підштовхували Муссоліні до незворотного вибору – перетворити Італію та італійців на країну і народ, що постійно перебувають у стані війни.
Для стислого огляду цих причин треба обов’язково згадати, наскільки сильним було його переконання, що з’ясування стосунків між «старими народами» і «молодими народами» відтоді ставало дедалі більш загрозливим і неминучим (зокрема у матеріальному та демографічному плані), а це означало новий міжнародний ієрархічний порядок, в якому Італія могла перебрати на себе роль потужного гегемона в регіоні Середземного моря та Балканського півострова. Можна припустити, що Муссоліні ніколи не мав чіткого, щоб не сказати епохального, уявлення щодо потужності американського впливу на світ і тому твердо дотримувався своєї євроцентристської позиції міжнародної політичної боротьби та банально демографічного підходу до співвідношення світових сил. Попри це, він вийшов на світовий рівень, роблячи ставку на національний фактор, про це свідчить увага (хоча й доволі «інструментальна» – в антибританському ключі), з якою він слідкував за арабським та індійським націоналізмом, трактуючи їх як прояв більш масштабної боротьби молодих і висхідних народів і на Заході, і на Сході проти занепадницької ліберально-капіталістичної цивілізації.