Ми вже зауважували, наскільки глибокий зміст (індивідуальний катарсис і колективне виховання) вбачав засновник фашизму в факторі війни. Можна навести безліч цитат для яскравої ілюстрації цієї думки і на підтвердження того, що саме фактор війни був справжнім історичним, екзистенціальним та ідеологічним ядром політичної постаті Муссоліні. В нашому контексті досить наочною здається цитата з промови, яку виголосив Муссоліні в середині війни, а саме 3 січня 1943 року і в якій прозирає майже загадкове, етичне й водночас естетичне задоволення від можливості на рівні нації взяти участь у величному та повчальному випробуванні, зустрітися з історією, незважаючи на можливі результати:
Усе-таки історія була до нас дуже прихильною; вона дозволила нам жити у великі часи [...]. Хто не відчуває потреби хоч трохи повоювати, той для мене неспроможний чоловік. Війна – це найважливіша річ у житті чоловіка, як і материнство – у житті жінки. Все інше також важливе, але не настільки вагоме, як цей іспит, це випробування внутрішніх якостей народу. Тільки війна показує, яким є народ [...]. Порівняльний іспит народів – ось що дає війна, тільки і винятково війна. Тому що війна – це стислий огляд, в якому все сходиться, все збирається до купи, все задіюється у грі40.
25 липня офіційно зазнала краху муссолінівська політична утопія – утопія тієї Італії, що пережила повну фашизацію і чий народ був ладен шукати власне щастя у боротьбі, а колективну самореалізацію – у війні. Ця дата відкрила найгіркіші сторінки італійської історії двадцятого століття, позначені нерозбірливими й перехресними звинуваченнями у зраді, автентичний синдром політичної історії Італії: зрада дуче щодо фашизму та найближчих прибічників, як жалівся, наприклад, Боттаі («Не було жодної ідеї, жодної угоди, жодного закону, яким б він зберіг вірність. Він усе псував, перекручував, підкупав, керуючись самонадійним, хоча й прозорливим емпіризмом, збудованим на презирстві до людей та їхніх ідеалів»)41, зрада італійців щодо Муссоліні, зрада самого Муссоліні щодо італійців, зрада Італії щодо свого німецького союзника через перемир’я восьмого вересня, зрада короля щодо нації через його втечу з Риму, зрада військових ієрархів щодо фронтовиків, залишених сам на сам після підписання перемир’я – тінь від накопиченого гніву та злоби іще довго зумовлювала політичне життя країни та чимало посприяла спотворенню історичної пам’яті італійців.
Звичайно, для Муссоліні, чия суперечлива ноша зрадника/зрадженого була важча за інші, останні місяці життя в Салó спливали в атмосфері особливої оманливості та відчаю. Він змінився фізично в нудотному бурлінні давніх революційних пристрастей і під щоденним тиском німців, шукаючи єдиної втіхи у дивній дружбі з ополченцями-антифашистами (від Карло Сільвестрі до Ніколи Бомбаччі), терзаючись пропозиціями вендети й усілякими іншими утопізмами, відчувши на собі весь тягар прожитих років і хвороби, втративши харизму, яка зараз приваблювала хіба що найпринциповіших представників фашизму, перебуваючи в полоні своєї давньої мрії («Двадцять років я з безнадійною енергією боровся за те, щоб повернути італійському народові військову славу»)42.