Міф про Муссоліні як «нову людину» – спершу в італійському соціалізмі, а відтак в інтервентистському та фронтовому русі, – як харизматичного лідера для прихильників не тільки соціальної революції, а й національного прориву закріпився зрештою в певних політичних і культурних середовищах, що залишалися під міцним впливом (хоча й у різний спосіб) особистості, політичних якостей, інтелектуального завзяття майбутнього диктатора. Інших рис (і це не дивно) набув міф про Муссоліні за фашистської доби, коли «міф» перетворився на «культ», а «муссолінізм» став власне «дучізмом».
Насамперед треба зазначити, що йдеться про насправді масовий міф, проникливий завдяки пропаганді й, безперечно, дієвий для підтримання «консенсусу», але не тотожний самій пропаганді з огляду на притаманну фашизму «політичну релігійність»37. Характерною рисою фашизму (як і комунізму та націонал-соціалізму) є міфологічно-символічний підхід із залученням містицизму та міфологізації «вождя». При цьому фашизм керувався не якимись застарілими образами домодерного періоду, а використовував принципово нові характери, що з’явилися у масовій політиці на початку століття (характери, схильні до сакралізації, ба навіть до міфологізації публічної сфери) у відповідь на вимоги сучасності та нові політико-екзистенційні виклики. Отже, харизму Муссоліні, як і інших диктаторів, що домінували на політичній арені в першій половині двадцятого століття, не можна вважати звичайним продуктом пропаганди. Це явище треба розглядати як частину політичної концепції, характерної для масових революційних рухів, що з’явилися на початку століття.
За роки режиму міф про Муссоліні дав паростки у різних соціальних і культурних складових тогочасного італійського суспільства, кожна з яких створила власний образ вождя: сквадристи початкового періоду вбачали в ньому керманича – кондотьєра; «найближчі соратники» – державного діяча; народ із сіл і провінцій – доброго батька. Щодо часових меж, міф про Муссоліні структурувався й узгоджувався з потребами конкретних етапів історії на шляху становлення режиму: від рятівника батьківщини одразу після жовтневого «маршу на Рим» у 1922 році відбувся перехід до образу засновника імперії (після війни в Ефіопії) та, врешті-решт, до Ангела Миру, що поширився серед більшості італійців після конференції в Монако у вересні 1938 року.