Вони роїлися круг мене завжди, ці відірвані електрони, що прагли стати симулякрами, тільки я сприймала їхню присутність як неминучі виробничі видатки — як зворотний бік Місяця, темну тінь, котру тягне за собою по життю всяка професія: от у журналістиці вона така, що вдієш… І тепер, коли центр рівноваги в мені самій пересунувся під Вадимовим натиском на ту другу, темну сторону, я вперше бачу крупним планом, зблизька, ЯК вони всі, ціла армія їх із Вадимом укупі, бачать собі журналістику — і виходить, що то не була тінь, а це й є моя професія, її суть, голе, тверде ядро, обтесане від усіх сторонніх нашарувань: реклама.
НЕ інформація. Не збір і поширення інформації, котра допомагає людям виробляти власний погляд на речі, як я досі вважала. (Студентам на журфаці, на питання, що було для мене зразком у журналістиці, незмінно казала, в здивовано-непорозумілі мордашки, — бо їх, бідачок, вчать на інших, гламурніших зразках: «Український вісник» Чорновола — хімічно чистішої журналістики не знаю!) А на ділі мої ефіри проходять по тому самому розряду, що й рекламні паузи: я — рекламщиця; я рекламую людей. Хтось рекламує пиво й прокладки з крильцями, а я рекламую людей. Ліплю з них красиво впаковані леґенди. Така спеціалізація.
От і всі діла, як каже Вадим.
Що-що?
Двадцять п'ять штук зелених, каже Вадим. На місяць. До кінця виборчої кампанії. І дивиться на мене, змруживши очі (якого вони в нього кольору?).
Значить, я дуже добре вмію рекламувати людей. І контролювати своє обличчя на камеру я також умію: на моєму обличчі він нічого не прочитає.
Здається, він трохи розчарований.
«Hotel California» добігає кінця: останні акорди. В голові дзвенить, аж м'язи відлунюють болем у цілому тілі. А всередині пустота: страх зник. Дивна річ — цей тайм, якщо порівнювати з тим першим, у шефовому кабінеті, я сприймаю непорівнянно спокійніше, — так, наче все це відбувається не зі мною. Мої реакції радше фізіологічні — біль, нудота, — але емоційно якісь вимкнені: мовби цілий тягар розмови взяло на себе тіло, а сама я в тому участи не беру. Як уві сні.
Стоп. В якому це сні так було?..
Пауза затягується (рекламна пауза, нічим не заповнена, екран горить порожняком, і чиїсь грошики вилітають в трубу, поки спливає проплачений ефірний час: ЦОК… ЦОК… ЦОК…).
— Що скажеш? — не витримує Вадим. Перший не витримує. Значить, я й справді дужча за нього. І Влада правильно це відчула, коли розмальовувала мене під «The Show Must Go On» на діву-войовницю, — інстинктивно правильно шукала в мені точку опори, якої потребувала, щоб визволитися з-під цього чоловіка, жаль, що я тоді виявилась такою квочкою, злякалася, замахала руками, закудкудакала: «я не така!»… Не впізнала, не розгледіла. Нічого не розгледіла, сховала голову в пісок: мені треба було, щоб у Влади Матусевич було «все гаразд» — задля мого власного душевного спокою. Я теж її зрадила; незгірше, ніж Вадим Ющенка. Втекла, дезертирувала. Покинула її саму.