Найдужче мені зараз хочеться спитати у Вадима, чи бачив він у її архіві ті знімки — ті, де ми з нею вдвох, я загримована по-відьмацькому, в стилістиці героїнь раннього Бунюеля, Влада з розмазаною через увесь рот кривавою помадою… Але я цього не спитаю: навіть якщо й бачив, він теж нічого там не розгледів. І нічого не зрозумів.
І я питаю зовсім інше — те, чого він найменше сподівається почути:
— А чому саме я, Вадиме?.. І він одводить очі.
— Чому ти вибрав саме мене?
(Ніжніше, підказує хтось ізбоку, — м'якше, інтимніше, менше металу в голосі…)
— За такі гроші можна купити будь-який найрозкрученіший фейс із національних каналів, — рокочу як віолончель чи бандура, сокровенним грудним тембром (атож, голос вирішує все, це відомо ще з казки про вовка й козенят, ковалю-ковалю, скуй мені голос, чим не передвиборча технологія?). — А моя програма не така вже й популярна, навіть не прайм-таймова, до топ-десятки я не належу…
— Тобі вірять, — просто відповідає він. Вирішив бути щирим. Добрий хід.
— А… Он що. Гарно це чути.
Пауза. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)
— І все? Це єдина причина?
— Ну, — він широко всміхається, найчарівнішою з своїх усмішок, — і, крім того, — ми ж свої люди, чи не так?..
Ми стали б «своїми людьми» — якби я погодилась. От чого йому треба: оце, нарешті, воно. І тоді не тільки шоу з торгівлі дівчатками зникло б між нами як тема — delete, delete. Тоді зникла б і Влада — така, якою я її пам'ятаю. Вадим би її в мене відкупив, разом з її смертю. Так, як уже відкупив у матері, — а тепер відкуповує в дитини.
Це справді круто. Ні, не просто круто — це супер, це блискуче, аж я знов ладна завмерти з роззявленим ротом і збитим подихом: на що б не був націлений чоловічий розум, на жінок він завжди діє так само невідпорно, як на чоловіків жіноча врода. Мої оплески, Вадиме Григоровичу. Як це він сказав — історію роблять гроші? Логічно, тоді й історію людського життя теж, — треба тільки правильно вибрати свідків. Купити правильних свідків, як у всякій порядній судовій справі. Бо всяка «сторі» — це на дев'яносто п'ять відсотків той, хто її розказує. І він знає, що я це знаю. І я знаю, що він знає, що я знаю…
На коротку мить мене перемикає, горло здушує спазмом, і я сліпну од ненависти до цього самовдоволеного обличчя з рожевими губами в білих морозивних заїдах, — алей ця ненависть теж якась наче не моя: я бачу її в собі зі сторони, мов фільмую на плівку… Так, а тепер мені треба перейти на його мову — я вмію цієї мови, я знаю, як вони говорять, ці люди:
— Я зрозуміла, Вадиме. А тепер дивися, що виходить. Кажеш, мені вірять. Якщо я погоджуся, після всіх цих ваших… цікавих експериментів певно одне — вірити мені перестануть. Навіть якщо я харакірі собі вчиню перед камерами, скажуть — заказуха. Героєм я нікого більше не зроблю, доведеться перекваліфіковуватись. Ти кажеш — зиск. Гаразд, рахуймо. Двадцять п'ять штук на місяць — скільки там у нас до виборів, півроку? О'кей, хай сім місяців. Двадцять п'ять на сім — сто сімдесят п'ять. Ти пропонуєш мені продати, — (отут я на секунду гублю темп: продати що? — мою країну, яку чужі спецслужби хочуть зіпхнути назад у ту яму, звідки вона й сама тринадцятий рік ніяк не вигребеться? мою подругу, чия смерть і на моїй совісті також, а пам'ять уже тільки на моїй?.. Ні, не годиться, не те, не той текст…): — продати свою професійну репутацію, — (о, отак краще!), — за сто сімдесят п'ять тисяч доларів? За ціну двокімнатної квартири на Печерську? Малувато буде, Вадиме. Я на неї, все-таки, десять років заробляла. А ти, як каже мій тесть, хочеш за гріш п'ятаків купити.
Тесть (Адьчин тато й справді так каже!) — це вже бонус, чисте мистецтво: ні про якого мого «тестя» Вадим не чув, і йому це прикро: прокол (значить, не така вже я й гола та беззахисна, хтось мене прикриває!). Усмішка так і лишилась на його лиці неприбрана й виглядає тепер неошатно, мов незастелена постіль. Він облизує свої пучняві губи, блукає зором по залу, мов щось пригадуючи, потім виймає з кишені мобілку, клацає кришкою: досі його телефон був вимкнений, он яка важлива була в нас розмова! — і нарешті відсвіжує свій усміх — цим разом до стану блідо-воскової спілости:
— Згадав анекдот про Пляс-Піґаль… Бородатий, студентський ще.
— А… Про жінок, які не продаються, але це дуже дорого коштує? — я й собі всміхаюся: отже, набавляння ціни не буде, приємно мати справу з розумним чоловіком! — А ти як гадав? Так воно й є, глибока житейська мудрість… Знаєш, як іще кажуть — чесний журналіст продається один раз. Так от, це не той випадок, Вадиме.