Коли в хід ідуть трюїзми, це знак, що пора закруглятися. Життя триває, атож, хто б сперечався. Дивлюся на чоловіка навпроти (…він здавався мені сильним, тим, хто здатен вирішувати долю багатьох, втілена мрія відвічно безправного народу про «свою» владу, «свою», власну силу, яка оборонить і захистить…) — і чую, як губи мені викривляє, наче в дзеркалі зі спізненим відображенням, та сама значуща посмішечка в'язничного психа: я знаю, де я тебе бачила. А от ти мене — ні, не знаєш… Він чекав на розгрішення, і моє мовчання його непокоїть.
— До речі, — вдає, ніби щойно згадав: — Як у тебе з грішми — маєш за що жити?..
Отут уже ледве стримуюсь, щоб не зареготати: хай тобі грець, міг би все-таки придумати й щось дотепніше! Чи от власне, що — не міг?..
— Не турбуйся. Мене є кому утримувати.
«Так чого ж ти, суко, хочеш?!» — майже викрикує, з ненавистю, його погляд: всяка відмова від грошей у його системі координат дорівнює шантажу, й моя поведінка означає якусь приховану загрозу, яку конче належиться нейтралізувати — і то негайно:
— Це не P.? — єхидно прискалюється.
Отже, він знає і про Р. Втім, нічого дивного, раз він контачив із керівництвом каналу й збирав на мене досьє, — компромат на майбутнього партнера також входить до контрольного пакета акцій.
— Ні, — хитаю головою, — не Р.
— Якщо хочеш, я можу в них викупити твої фотографії… Ті, де ти з P., — оскиряється так, мовби він їх бачив.
А якби й бачив?
— Мені пофіґ, Вадиме.
Найдивніше, що мені справді пофіґ. І звістка про те, що нове керівництво каналу запаслося знімками, яких Р. свого часу наробив із мене в пікантних позах (а казав же мені тоді — «не зарікайся!»), зовсім не справляє на мене того враження, на яке розраховував Вадим. Просто, пофіґ — і все. Так, ніби то не зі мною було, — не я валялась під бліцами гола, зі страпоном у руці, заляпана чужою спермою. Хоч цілий офіс тими кадрами обклейте — не дістанете, хлопці, як не старайтеся.
— Вони вирішили проти тебе підстрахуватися з усіх сторін, — пояснює Вадим, усе ще не вірячи, що його так довго бережена куля вцілила в «молоко». — На випадок, коли б ти спробувала підняти шум за той конкурс краси…
Ага, то це, значить, шефуля постарався. Моя лапочка. Всі сили на закладку пробою в мурі. Інтересно, яку ж то таку «сторі» він замірявся на мене зліпити на підставі тих знімків?.. Хоча, як подумати, — ні, не інтересно, аніскілечки. Якось і уяву напружувати в той бік не хочеться.
Натомість щось зовсім інше приходить мені до голови — з тою самою сновидною легкістю, мовби так і треба, мовби моїми діями керує хтось сторонній, а мені тільки й належиться, що відірватись від скелі одним ривком — руки вздовж тулуба, голова вперед, «ластівкою», назустріч темно-синій безодні…
— Якщо вже ти так хочеш віддячитися мені за консультацію, Вадиме… — відважую якраз у міру навантажену сарказмом паузу, — то викупи в них краще для мене інший матеріал…
Він зраділо, з готовністю виймає з внутрішньої кишені піджака Palm і сам занотовує, водячи олівчиком по екрану, — він це зробить, він обіцяє: матеріали до недокінченого фільму, програма «Діогенів ліхтар», так-так, та сама. Робоча назва матеріалу — «Олена Довгая». Він дійсно це зробить, можна не сумніватися, — визволить Гельцю і всіх моїх Довганів із того гадючника: он як пожвавішав, навіть якась незвично запобіглива метушливість з'явилася в рухах, — він ще не вірить, що так вдало зі мною розв'язався, що йому так дешево обійдеться моє мовчання: я більше не згадуватиму про те, чому загинула Влада. Те, що знаємо ми обоє, зостанеться між нами.
Він не підозрює, що це Влада викуповує в цій хвилині, його руками, мій фільм. Фільм, який я тепер зумію докінчити, власними силами, чого б це мені не коштувало: я вже знаю, чого йому бракувало. І в тому фільмі буде і Владина смерть також: це єдиний мій спосіб сказати про неї правду. І байдуже, що мужчина, через якого вона загинула, матиме в кадрі інше обличчя — те, крайнього справа на старій повстанській фотографії. Бо, крім фактичної, заземленої на імена й обличчя, є ще й інша, глибша правда прожитих людьми історій, та, якої не видно стороннім і якої не вигадаєш і не вдаси. Та, що за межею піддатности.
І, мов дочекавшись нарешті слушної хвилини, белемкає на сполох мобільник — мій мобільник, я його не вимикала, — і я вже знаю, хто це, і м'язи мої безконтрольно розпливаються в усмішці, поки губи вичавлюють Вадимові механічне «Вибач»: