Але я справді десь чув якусь таку історію — про портфель, у якому лежав пістолет, і якого через те треба було позбутися, також при німцях, на вулиці, серед білого дня… Чи це в якомусь фільмі було? У «Списку Шіндлера», чи що?
— Або й з пістолетом, — погоджується тато, шурхотячи сторінками: він націлений на своє. — Або ще, от!
Сорок сьомий рік, жовтень. «Останній прихід Г.» Ну, тут далі ще ціла гирилиця ініціалів, і серед того окремо — «Адор живе», — о, бач, тут уже «Адор»!..
— А Г. — це хто?
— Як то, хто?! — торопіє тато, заскочений таким моїм недоумством. — Таж Геля!..
О Боже коханий. Це ж він все Лялюсьці матеріали до фільму готує — а ми ж йому так і не сказали, що фільму кирдик… Він нічого не знає — ні про передвиборчий перехід каналу через підставних осіб до російських інвесторів, ні про те, що Лялюська тепер безробітна. Він тільки телевізор дивиться, вся його інформація — звідти…
І як же я йому тепер скажу?..
— Тобі, певно, спати пора, Адзю, — співчутливо вирішує тато, по-своєму витлумачивши собі мою загальмованість. — Іди вже лягай, а я тут ще трохи покозакую…
Так, ніби я все ще — восьмилітній хлопчик, що лишився без мами, а він, котрий пообіцяв мені бути «і за маму, і за тата», стоячи в дверях спальні, каже мені «на добраніч», — а сам потім допізна сидітиме в кухні, розв'язуючи контрольні з математики по десять рублів штука, для «блатних» студентів: головний засіб інженерського приробітку… У вісім років я ще не розумів, що обіцянка бути «і за маму, і за тата» означає вдруге не женитися, — і він і не женився, дотримав слова. Дещо з невгинності свого покоління бабця Ліна зуміла йому пересадити.
Найдужче я хотів би зараз його обняти — згребти в обійми й притулити до себе, свого самотньо старіючого тата, з артритом і цукрицею, який забагато курить, і йому хрипить у грудях, і лупа в нього була на маринарці, коли ми торік приїздили з Лялюською до Львова на зйомки (це вона тоді звернула увагу, сказала мені: порадь татові шампунь від лупи…)» — якби він був поруч, я б так і зробив, хоч у нас удома завжди якось соромились виявів чоловічої чулости, дзядзьо й тато в нападах ніжности хіба куйовдили мені чуба чи ляпали по плечу: мовляв, в порядку, старий, тримайся! — і якби він був поруч, нам досить було б, обнявшись, коротко поляпати одне одного по плечах у безмовному порозумінні: в порядку, старий… Щоб він знав, що я тут, що він може на мене здатися.
Я знаю, я не дуже добрий син, — хоч і вважаюся добрим, бо реґулярно посилаю йому гроші. Але добрий син — це не гроші, і навіть не догляд за батьком, коли він починає його потребувати. Це — коли тобі стає путері не засцяти прийняти батьківський спадок у повному обсязі й чесно заплатити за те власним життям — не намагаючись зіскочити з поїзда. Можливо, на це потрібен час. Потрібні роки й роки, щоб стати сином, — самої біології тут недосить…
— Я це в тебе лиш до того спитався, — вибачливо пояснює тато, розпливаючись мені перед підмоклими очима у своєму львівському п'ятачку світла, на тлі стелажів зі старими журналами й припалих порохами вимпелів (вимпели! вимпели, згадав!., і кубки, мамині спортивні нагороди — от що там зверху стоїть на шафі!), — що те «Адор» виходить якось пов'язане з тетою, то, може, Даринці би придалося… Може бути важне… А я навіть не знаю, чи воно чоловік, чи жінка…
— Чоловік, мабуть, — кажу через силу. Не треба йому нічого знати, хай спить спокійно (спи, очко, спи, друге…). — «Ор.» — то ж має бути Орест, ні?
Голос мені звучить нормально. Майже.
— Е, ні, — жвавішає тато, — якби так, то воно б першим стояло! У мами всюди порядок написання збережений залізно, в неї завжди в усьому порядок був! Перш ім'я, тоді прізвище! «Ор.» — то має бути прізвище, а от «Ад.»… Піди вгадай — чи воно Адам, чи Аделька?
— Чи Адріян, — каже хтось за мене моїм майже-нормальним голосом — і я чую, як впущене слово летить крізь слухавку, мов камінь, кинутий у глибокий колодязь — глибокий, глибокий, як темний тунель, із свистом розтинаючи повітря, і поки я над цямриною чекаю на звук удару об воду, по ногах мені повзуть холодні мурахи… Шубовсть!.. Сплеск, бульки, круги по поверхні, сповільнення руху, зміна фізичного середовища, перехід ув інший час, «Прости мені, Адріяне».
Треск, вой, вот как ветер в проводах… Щелчкі, і вроде как автоматная очередь…
Юлічка-дєфачка. Однодумиця, права рука, Сонька Золота Ручка…
Це просто коливання повітря, кажу я собі. Звук — це просто коливання тиску, які експоненційно згасають, бо не можуть тривати вічно: перший закон термодинаміки. Не зберігаються, якщо не записані на фізичних носіях, — ніде! Не існує в просторі віртуальної аудіотеки відлуналих голосів у відкритому доступі. Не можна зробити відкритого для відвідувачів музею дитячих «секретів»…