— У вигляді великого цьома? Слухай, може, ти мене взагалі до себе секретаркою візьмеш? Я принаймні тебе не обкладу…
— Хоч сьогодні. Якщо ти справді згодна.
— Ти що, серйозно?
— Абсолютно. Хіба це не був би найкращий вихід?
— Я ж зовсім не знаюсь на антикваріаті, Адюсь…
— А я тебе підучу. Без проблем. І на мистецтвознавчий не муситимеш вступати.
— Бачу, ти вже починаєш на мені економити…
— Я буду тобі золотим шефом! От побачиш.
— М-да, таких пропозицій ти мені ще не робив…
— Ага, зацінила нарешті серйозність моїх намірів? — він усміхається, але усмішки у відповідь не одержує. — Знаєш, до речі, як Юлічка його окрутила? Це він мені вже наостанці признався, коли ми з ним курити виходили, — вона, виявляється, від самого початку видавала йому себе за власницю! Що це ніби її салон — крутої бізнесвуменші, яку переслідує колишній чоловік, маньяк-алкоголік. Цебто я.
— Я завжди підозрювала, що вона аферистка.
— Ну, не до такої ж міри… А я все дивувався, чого це дядько пропав, і як же вона, з її бультер'єрською хваткою, дала йому вислизнути! Спершу подзвонила мені, що от такий-от алмаз у кожусі до нас прибився, — я, звичайно, заверещав, як різаний кнур, що вже виїжджаю, тримай його, — а поки примчав, то дядько вже тю-тю! Вона мені наплела, що він на автобус спізнювався. А сама звідтоді весь час вела його за моєю спиною.
— А тобі навіщо ж дзвонила?
— Перевірити, видно, хотіла, чи варт шкірка за виправку. Чи це й є саме той момент, коли їй пора починати свою гру. А я їй на радощах і вивалив, що, мовляв, такого фарту в нас іще не бувало… Що, між іншим, щира правда, — дзиґар із зозулею в дядька, виявляється, теж був від батька, теж трофейний — швардвальдський! Це найкраща фірма, з вісімнадцятого століття ще. З того Шварцвальда, з Німеччини, ті зозульки й пішли, то вже потім їх почали називати «швейцарськими» — коли стали корпус робити хаткою, у вигляді шале…
— Обережно, дивись — він моргає!
— Бачу… Ну давай уже звертай, чоловіче, заснув, чи що! — Адріян натискає на клаксон сірій «мазді» попереду. — А дядько, коли вирішив продати дзиґаря, просто пішов розпитуватися по всіх антикварних салонах підряд, де більше заплатять. Отак і попався моїй Юлічці.
— Ну, одне одного варте. Свій до свого по своє.
— Так отож.
— А адреса дочки у тебе?
— Ага. І номер я в базу забив, дядько їй при мені подзвонив. На Березняках вона живе, бульвар Давидова. Руслана зветься. Я думав, буде якась Лоліта чи Анджела…
— Ну, Руслана теж недалеко втекла… А Давидов — це, до речі, той київський градоначальник, який керував ліквідацією Бабиного Яру.
— Жартуєш?
— Анітрохи. Так від радянських часів і не перейменували вулицю.
— Ні фіга собі. То це при ньому на Куренівці дамбу прорвало?
— При ньому, при ньому… Проект то, звичайно, був московський, він був тільки виконавець… За що й удостоївся. Отак-о воно, Адю.
— Я от думаю — хто-небудь коли-небудь візьметься прибирати цю країну?
— Ано, трудно, як каже Амброзій Іванович…
— А бабця Ліна казала — називається «трудно», й робиться далі… Я йому, до речі, вчора дзвонив. Татові. Він тобі вітання переказував.
— Дякую.
— Він тобі й далі для фільму матеріали збирає. Теж дещо цікаве нарив. Я йому вже не став казати, що фільму не буде…
— Фільм буде, Адю. Він скоса глипає на неї.
— Буде, — повторює Дарина з такою непохитною певністю древніх пророчиць у голосі, аж його прошкрібає холодком. — Тепер я в цьому не маю вже ні капелинки сумніву.
Адріян мовчить. Стежить за дорогою.
— Ти ще не зрозумів, так? — озивається вона м'яко, як до дитини.
— Що саме?
— Пам'ятаєш запис мого з Владою інтерв'ю? Ну, того, в Пасажі, що тобі потім снилося, тільки з Гелею в головній ролі?
— Не дуже виразно. А що?
— Влада мені тоді картину пообіцяла подарувати. Із цього самого циклу — «Секрети». Сказала, прийдеш і вибереш собі.
— А потім загинула. А ти не встигла прийти й вибрати. Я розумію, Лялюсь, як тобі шкода, що не маєш по ній жодної речевої пам'ятки. Фото чи відео — це зовсім не те, що лишається по людині зробленого її власними руками, це я дуже добре розумію…
— Нічого ти не розумієш. Якраз вибрати я встигла.