Він знову глипає на неї. Ця жінка ніколи не перестане його дивувати.
— Це була ось ця сама робота, Адю. Оця, що ми в них забрали.
— Не може бути.
— Ця сама. Тільки ще ціла, непорізана, звичайно.
— Ти певна? Може, це тобі тепер заднім числом так здається — що ця сама?
— Ні, не здається. Я її одразу впізнала, з першої хвилини. Це від неї подарунок. Від Влади. Це вона мене сюди привела. На те місце, де її «Секрет» був похований. Про ту подаровану картину, крім нас із нею, ніхто більше не знав.
— Чорті-що…
— Та ні, все просто. Вона дуже акуратна була дівчинка. Знаєш, із тих, хто завжди прибирає за собою — і не любить мати боргів. Я думаю, вона закриває свої земні рахунки. Виконує зобов'язання, що колись на себе взяла. Очевидно, без цього вона не може піти. Я маю на увазі, зовсім піти. Розумієш?
— Угу… Схоже, це не тільки з нею так.
— Ага, мені теж ці гробки тридцять третього з голови не йдуть…
— Дорога через братську могилу, м-да…
— Ну, таких братських могил по цій стороні Збруча — в кожному селі… Тільки що не через кожну машини їздять, слава Богу.
— З черепом кислотна історія.
— Знаєш, що я подумала, коли вона розказувала? Череповище — це ж Голгота по-староєврейському!
— Лялюсь. Мій Лялюсь.
— Що?
— Нічого. Слухай, іди до мене за секретарку, га?
— І будемо вдвох скуповувати в нащадків «воїнов-освободітєлєй» трофейні годинники, а потім перепродувати їх новим мародерам?
— Ні, відповідь неправильна. Спробуй ще раз.
— Вибач. Не ображайся, Адю. Але ж бачиш, воно так і виходить…
— Знаєш, що я справді хотів би мати? — Каже Адріян. — Яку крамничку? — він не дивиться на Дарину, дивиться перед себе на дорогу. — Не салон — салон погане слово, гламурне, для нових малоруських… Крамничку. Щоб там були постійно виставлені на продаж речі, яких більше не виробляють. Гарні, потрібні речі, — від швейної машинки «Зінґер» до затискача для самокруток. Розумні вжиткові речі, які знадобились би й сьогодні. Речі, призначені на довге служіння, але витіснені масовим серійним виробництвом. Ти ж погодишся зі мною, що купа жінок радо шили б самі і собі, й дітям, замість ходити в «мейд ін Чайна»? А скільки народу курило б щирий тютюн, а не оце ліцензійне сміття! — він киває на пачку «Davidoff», що лежить біля важеля коробки передач. — Ну, от… В такому, значить, дусі. І поруч, за стіною — щоб ремонтні майстерні. Типу як ті на Хрещатику, в дворі біля Макдональдса, де ми тобі восени застібку на кольє направляли. Хороші, чесні ремісничі майстерні. І там би сиділи серйозні дядьки, які всі ті речі повертали б до життя. Щоб люди їх купували не для понтів, а для себе. І користувалися б ними й далі.
— Магазин «Утопія», ні?
— Хай і утопія. Хай мрія. Називай як хочеш.
— І хатній ткацький станок постав там, будь ласка. Це вже особисто для мене. Завжди хотіла мати сукню зі справжнього домотканого полотна.
— Нема питань. Уже замовляю.
— Класна гра.
— Це не гра. Ти ж сама сказала — утопія. Так краще.
— Я думаю, ти швидко набрав би клієнтуру.
— Я теж так думаю.
— І знайшов би послідовників. І може, навіть заснував би мережу. Як ті швейцарці, що «Freitag», тільки в тебе гоноровіше задумано.
— А бачиш.
— А потім якось уночі приїхали б пацани на джипах і спалили б твою утопію к їдрьонє фєнє, разом з усіма чудесами. Як тільки в них упали б продажі їхньої «чайни».
— А може б, і не спалили. Поки не спробуєш, то й не дізнаєшся, адже так?
— Але це дуже гарно, Адюсь. Справді.
— Тобі подобається?
— Так. І знаєш, кому б ще сподобалося? Владі. Страшенно б сподобалося. Це в її стилі. Вона з Швейцарії й мені торбу від «Freitag» у подарунок привезла, оту чорну, велику…
— Це ті, що їх з авточохлів шиють?
— Еге, вони. Владка тішилась ними так, ніби сама придумала, — не стільки дизайном, скільки ідеєю. Реабілітацією, як ти кажеш, чесного ремесла… Вона й себе ремісницею вважала. Так і говорила, в пресі навіть… Ох, Адю, як шкода, що ти її не знав!
— Шкода, що не можна знати всіх гарних людей, яких уже немає.
— Ви з нею в чомусь дуже подібні. Дуже. Якийсь у вас обох той самий душевний вітамін у надлишку, якого мені в житті хронічно бракує…
— Бачу, ти таки зголодніла. Вже під'їжджаємо, ще трошки — і буде гарна корчма. В ліску, під соснами.
— Ох, киць, я серйозно кажу! Може, неоковирно висловлююсь, вибач, але це тільки тому, що забагато нараз усього навалилося…
— А ти не метушись. Ти ж весь час вібруєш, як у розетку встромлена. Од кожної машини на дорозі смикаєшся. Не треба, маля.